Понтиїзм. Казки кінця світу

Крові було багато. Солдатів менше. Пропаганда полюбляла незначні перебільшення, роздмухуючи сотні поранених у сотні тисяч героїв.

Відчуття недовговічності світу перетворювало останні дні напередодні глобального кінця на несамовитий карнавал. Люди обмінювались одягом, статусом, тілами, злягаючись у всіх неможливих конфігураціях, часом утворюючи довжелезні людські сороконіжки, що звивалися в екстазі. У своєму блуді люди перейшли крайню межу. Їм потрібен був новий ризикований засіб отримання кайфу. Їм, як це часто буває, допомогли в цьому медики. Щойно йшлося про новий наркотик або різновиди кайфу, вони були першими. Та й доступ вони мали до матеріалу, як ніхто інший.

Вони вже кілька місяців осатаніло заливалися новою «кривавою мері». «Кров і спирт 50 на 50 і не змішувати», — казали вони один одному, передаючи знання далі. Запаси спирту й крові давали відчуття впевненості у завтрашньому дні, що взагалі у цій хиткій країні було неможливим.

Ключем, який розкрив людям цю просту формулу, стали соціальні мережі. На той час вони вже пережили кілька злетів і болючих падінь. Кожна революція чи війна активізувала мережі, розповсюджуючи інформацію про партизанські флешмоби у тилу ворога. Коли ж війни вщухали і починався період розповідей про домашніх тварин і підколювання влади, соцмережі майже повністю припиняли свою активність. Стомлені від віртуальних воєн у віртуальному просторі, люди шукали живого спілкування. Так з’явився протестний рух «Fakebook», який відновлював спортивні секції та організовував туристичні поїздки в гори.

Наступним кроком від реальних спортивних клубів і гуртків за інтересами стало віртуальне втілення. Так з’явилися соцмережі за інтересами. Хоча вони були й меншими за кількістю користувачів, інтенсивність і насиченість їх спілкування цілком перекривали живе життя.

Головними ж силами, що об’єднували людей, як завжди, залишалися дві — секс і релігія. Перша об’єднала користувачів у мережі «Facecock», друга — «Faithbook». Хоча згодом вони інтегрувались і перетворилися на мережу «проституювання духу», як її називали високочолі інтелектуали, тихцем реєструючись на «Faithsuck».

Орієнтуючись на ці сайти, двоє геніїв, чий життєвий вік на двох ледь перевалив би за тридцятку, створили «Bloodbook» — мережу, в якій кожен міг залишити інформацію про свій тип крові, перелік можливих ризиків, а найголовніше — описати свої побажання до того, чию кров він хотів би випити, або, як почали говорити в новій субкультурі, «всотати».

Мережа набирала обертів. Користувачі обмінювалися контактами і висилали поштою пробірки зі своїми пробами, «на попробувати», — писали вони на листівках.

Але це тривало недовго. Як завжди, втрутилася пошта. Спершу вилучала підозрілі пробірки. Згодом розпробувала і просто полювала за цими листами більше, ніж за довгоочікуваною польовою поштою, де зрідка траплялися особливо огидні й цінні фотознімки з війни.

«Bloodbook» відкрив власну мережу кур’єрів та бутиків, де кожен міг дібрати необхідний «букет» — тип крові, зовнішність господаря та марку алкоголю, з яким усотувати рідину.