Легенди нескореної зими

Найбільшим модником в «містечку» був Мишко. У нього першого з’явились і наліпка з групою крові на грудях, і шеврони взводу «А», і маскувальні прапорці з «Веселим Роджером» та перекресленими шаблями. Його камуфляжна куртка виділялася серед всіх ще й тим, що такої не було ні в кого. Повстанці, котрі не мали такої «прєлєсті», мовчки йому заздрили. Бо він став власником зимової (!) куртки з теплою підкладкою!

А ось у Малюка і Бачі були проблеми, тому вони ходили злі — їхніх розмірів серед трофейного одягу не виявилося. Для форми Бачі довелось вставляти клинці, а клинці власне брали з майбутньої форми Малюка. Перешиттям займалась одна з «печенюшок»[90], Оксана. У неї були золоті руки, зовнішність топ-моделі, і всі чоловіки «містечка» мріяли про неї, як американці мріяли у п’ятдесяті роки про Мерилін Монро. Перешити форму вона обіцяла «за кілька днів». Малюк млів, милувався її губами, коли вона пояснювала, що потрібно зробити, щоб перешити її, як вона це зробить, чому це складно і довго. Бача, мабуть, був один-єдиний серед стражденних, які мали Оксану за еталон краси, котрому вона не подобалась: «Як тичка. Дрищ натуральний. Шо з ней вобщє можна робить — не представляю». І коли вона починала йому пояснювати, що зробить, щоб перешити його камуфляж, той тільки бурчав:

— Я не швея-мотористка, шоб це все слухать. Ший, бо я ходжу тут бомжом срєді красавцев. А не вмієш, то дай кому-то другому.

Хоча… в гаражі Кекса все ще залишався десяток не розпакованих баулів, і він мав надію, що в них є форма й на нього. Така ж класна, як у Мишка. Тому одного ранку, коли Оксана знову почала розказувати про «ще трошки», він з Морпєхом поїхав до Кекса в гараж. Всім сказав, що за продуктами.

Сніг зійшов якось несподівано швидко. Один короткий дощ — і його немає. Потеплішало. Вулиці Києва стали брудно-сірими, нудними, непривітними. Вони мчали цими вулицями на машині Морпєха, намагаючись проскочити патрулі даішників, і дивуючись із того, що всім «наплювати на цей Майдан». Зараз такий час, що треба дотиснути, дочавити Януковича. Для цього потрібно мати критичну масу людей. А її не було. І щодня народу на Майдані ставало щодень все менше й менше. А Київ жив так, наче нічого не відбувалося. Морпєх з цього приводу «умнічав»:

— Я тобі так скажу, Бача… Парочка автоматів, і вся ця мусорська хуйня, шо стоїть за щитами, розбіжиться. Їх навіть не треба вбивати. Дати парочку довгих черг у них над головами, і все, ми перемогли.

— Та откудова ж їх взять, ті автомати. Може, ще якийсь склад лупнуть? Або магазін з охотнічіми ружьями? Або захватить якесь ментовське отділєніє. Там у них точно автомати должні буть…

— Треба нам усім зібратись, і подумати, що робити далі. Бо чує моє серце, що скоро почнеться. Всі кажуть, що вже повно руского спеназу в Києві. Цього разу вони добре підготуються.

— Та да. А шо ми їм можем протиставить? Опять дубінкі з кірпічами? Оце так воюємо, як первобитні люди. Гавном вже кидались, катапульту запускали, з рогаток стріляли. Осталось кидать в мусоров обглоданими костями.