Авантюра XL

— …

— ось. дивіться, тут у нас на вихідних танці. але зараз нікого немає. ось тут можете поспати. вам ковдри принести?

— ні, спасибі. маємо спальники.

— то й чудово. якщо що, дядя міліціонер ось тут, у сусідній хаті (sic!). вранці йому повернете ключ.

сидимо на порозі клубу. темніє. куримо.

— ти ба! дбають про нас, щоб усе добре було.

— ага. ввічливі такі. м’який контроль. м’який. але не можуть допустити, щоб швендяли тут усілякі, куди захочуть.

уранці нас не турбували. ми встали коли захотіли,

віддали ключа дяді міліціонеру,

ввічливо попрощалися,

дядя міліціонер усміхнувся нам,

навіть з кімнати не вийшов.

писав щось, схиливши голову над столом.

ніхто нас не супроводжував. а навіщо?

село невеличке, ми й так помітні,

як чиряк на носі.

спокійно поснідали,

не поспішаючи пішли на зупинку,

з годинку почекали на вантажівку-автобус

і спустились у Байямо.

тихо й мирно.

залишалося провідати тільки Сантьяґо-де-Куба.

ми кілька разів пересідали з машини на машину —

деколи через «жовтих», а деколи й самі.

гм, чомусь останнім часом

уся основна дія відбувається

в темряві.

остання вантажівка підібрала нас пізно ввечері.

ставало холодно, Сімон злився й хотів спати,

але не міг за таких умов.

а я скрутився собі калачиком

на запасній шині вантажівки —

й у вус не дув.

машина не дотягла до Сантьяґо

буквально кілометрів п’ять.

уже в передмісті щось у неї відвалилось,

і водій зупинився на ремонт.

Сімон мене будить.

— машина поламалась.

— і шо? ремонтують же.

— ну та. але скільки це часу забере? я спати хочу.

— то забий і спи.

я знову заплющив очі, так і не вилізши

з величезної шини, у якій уже затишно пригрівся.

— ти дуже вумний. мо́цний, да? а я так не можу спати! ходімо шукати місце під намет.

бурчу, але встаю.

прощаємось із водієм і йдемо до найближчого

вогника далеко в степу.

ну, про степ я загнув:

спати при дорозі ніде, бо скрізь болото,

одразу біля асфальту.

пищать жаби.

— а знаєш що? вони нам казали, що так просто розкладати намета не можна — то ми зробимо хід конем. підемо й до когось на подвір’я попросимося.

— ну давай.

ми зайшли до першої ж хати, попросилися на подвір’я

й навіть запропонували трохи заплатити за це.

жінка дивилася на нас якось налякано,

але запросила до хати й пішла радитись із чоловіком.

радилися вони довго. їм було шкода нас, але вони боялися.

— піду запитаю голову Комітету захисту революції.

— ого, — каже мені Сімон, — вони не можуть запросити когось на власне подвір’я без дозволу.

приїхав голова CDR, оцього самого