Замах (Щось краще за смерть)
- Автор: ван Аарде Рохір
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Ярослав Довгополий
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Замах (Щось краще за смерть)». Краткое содержание книги:
Роман Замах присвячений політичному вбивству Степана Бандери, одного з лідерів українського націоналізму, агентом КДБ Богданом Сташинським. Головний герой Замаху — Степан Бандера — прагне завоювати незалежність рідної держави, прибігаючи до засобів, які вважає єдино виправданим і єдино доцільним в ситуації, що склалася на момент початку Другої Світової Війни.
Основним джерелом написання роману послужили матеріали процесу проти Богдана Сташинського перед Федеральною судовою палатою в Карлсруе (8—19 жовтня 1962 року).
Леонід дозволив забрати залишки гуляшу і замовив пиво та подвійний бренді. Двері відчинилися знову, і до кнайпи заскочило ще декілька відвідувачів. Надворі тепер періщив дощ, і Леонід почув, як одна з жінок тихо зойкнула. Тепер вони не зможуть піти зі своїми інструментами, отож їм нічого не залишилося, як знову заграти, і вони заспівали «Краплини дощу» та «Прощавай, мій милий Берлін», а він знову поринув у роздуми. Чи ж би вони були з Берліна? Йому важко було це визначити, і коли вони заспівали про «Старигана Петера», то подумав, що вони з Мюнхена. Йому захотілося почастувати скрипальку випивкою і запросити її за свій столик. Але без тих двох інших нічого не вийде, а якраз їх він бачити не хотів. Тільки цю сиву, як голубку, скрипальку з втомленими, засмученими очима. З нею якраз би погомонів, хоч не знав і про що. Хіба-що запитав би: «Вас часом звати не Гедвіг? А Берлін знаєте? Я так туди хочу». Або сказав би: «Я когось знаю, хто дуже до вас подібний...» Скрипалька виявилась тією єдиною, з ким би поговорив. Але і то не посмів би признатися: «Я тут, щоб убити одного чоловіка. Він нічого мені не заподіяв, навіть не знаю, чи взагалі комусь щось заподіяв, бо не знаю його, хоч декілька разів за ним стежив. Вони не знали, де він мешкає, а я вистежив. Це моя робота. Та я не знав, навіщо воно їм. Я не знав, що маю його вбити. Тепер мушу. Ранками я на нього чатую. Це моє завдання. Ночами я через це погано сплю, та зранку приймаю таблетку і знову займаю свій пост. Вже двічі він не приходив. Я знаю його будинок, можна було б піти туди. Шанси були б там ліпші. Але я дотримуюсь інструкції. Я маю надію, що він ніколи не прийде, принаймні хай тиждень не показується. Я чекаю точно до одинадцятої і йду тоді геть. Я вже прийняв дві таблетки. Залишилось ще вісім. Ще досить багато, чи не так? Ще вісім днів. Тоді зможу повернутися. Невже йому пощастить? Сподіваюсь, що він не прийде. Ви можете це зрозуміти? Так, я сподіваюся, що він не прийде». Звичайно, це — безглуздя. Ніколи він такого не скаже, хоч і буде геть п'яний. Але йому так хотілося, щоб ця літня жінка сіла за його столик. Просто так, щоб погомоніти, подивитися на неї та погладити її руку... можливо, навіть поцілувати старе, зморене обличчя, можливо, навіть і трошки поплакати і сказати: «Вибачте... не звертайте уваги... я просто п'яний». Та він не був п'яний, для цього треба було більше випити.
Піднявши чарку, він замовив ще один корн і відразу ж захотів замовити по чарочці для музикантів, та низькорослі чорняві молодики, які сиділи трохи далі, випередили його і вже запрошували жінок за свій столик. Це були угорці, тепер він їх розчув, хоч здогадався про це з їхньої зовнішності. Він глянув на скрипальку, як ревнивий школярик на предмет своєї закоханості. Вона трошки відкинулася на спинку стільця, можливо, тому що було надто тісно, щоб спертися ліктями об стіл, чи тому, що хотіла дотримуватися певної відстані. Леонід побачив, як вона на мить утомлено заплющила свої великі гарні очі. Якраз тут до неї заговорив один із угорців, який, очевидно, став прохати, щоб вона дала йому свою скрипку, яку вона спочатку навіть з рук не хотіла випускати. Тоді втрутились інші жінки, і вона з явною неохотою підсунула до нього футляр. Він відкрив його, видобув з пошарпаного оксамиту інструмент і почав його наладжувати. Тоді покрутив смичок. Який позер, роздратовано подумав Леонід. Здавалося, що молодик хоче продемонструвати, що жінка не дуже справляється зі своєю скрипкою. Проте, коли скрипка затягнула пісню, то зазвучала так, як давно вже не звучала або взагалі ще не звучала. Він заграв «Csak egy kis leány van a világon...» Дехто з угорців почав неголосно підспівувати: «Є тільки одна дівчина на світі, це — ти, моя голубко, моя трояндо. Не може бути, щоб Бог мене не любив, якщо він дарує тебе мені». Скрипаль став посеред кафе як циганський барон, розхитуючи в такт гнучке тіло. Пролунали оплески, чого не бувало досі. Скрипалька пригубила від келиха і знову з заплющеними очима відкинулась у стільці, зараз вона виглядала ще старішою і втомленішою. Інший молодик узяв гітару, і тепер разом удвох вони заграли запальний, віртуозний «Szép а rózsam». Хлопці виявилися класними професійними музикантами, проте не тільки це було головне. Згадуючи минулорічне повстання в Угорщині, здавалося, щось гонористе, щось задирливе промовляло в угорцях: «Це ми зробили і зробимо ще раз, а вам це не до сили, жодному із вас». Принаймні у Леоніда створилося таке враження, щось було в них завзяте і відчайдушне одночасно. Можливо, вони взагалі не билися в Будапешті і, видавалося, що вони жалкують, що не загинули, що хочуть відшкодувати свою неучасть у повстанні. Проте ці були в доброму гуморі. Вони безтурботно засміялися, коли обидва музики почали збирати гроші, пожинаючи заслужений успіх.