Замах (Щось краще за смерть)
- Автор: ван Аарде Рохір
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Ярослав Довгополий
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Замах (Щось краще за смерть)». Краткое содержание книги:
Роман Замах присвячений політичному вбивству Степана Бандери, одного з лідерів українського націоналізму, агентом КДБ Богданом Сташинським. Головний герой Замаху — Степан Бандера — прагне завоювати незалежність рідної держави, прибігаючи до засобів, які вважає єдино виправданим і єдино доцільним в ситуації, що склалася на момент початку Другої Світової Війни.
Основним джерелом написання роману послужили матеріали процесу проти Богдана Сташинського перед Федеральною судовою палатою в Карлсруе (8—19 жовтня 1962 року).
Леонід знав це. Він знав усе, і йому стало від цього погано.
— Завдання... необхідно виконати в будинку за адресою Штігльмайєрплац, 12, де розміщені відділи редакції «Вільного українця». Я намагатимуся зустріти професора зранку на сходах, коли він ітиме сходами до свого бюро. У випадку, якщо мене затримають, поясню, що шукаю зубного лікаря, який у цьому ж будинку має практику. Якщо ж мене розкриють зі зброєю, поясню, що знайшов її щойно на сходах і підняв. Якщо мене затримають після замаху, то скажу, що поспішав на допомогу незнайомому чоловікові, якому стало погано. Відразу ж після виконання замаху позбудуся зброї, спалю паспорт на прізвище Фагель і під прізвищем Геннінг повертаюся до Берліна через Франкфурт. Якщо з'ясується, що операцію неможливо виконати, то повертаюся не пізніше як через десять днів.
— Немає сумніву, що вона вдасться, — переконливо додав Борис.
2
Кнайпа була на розі погано освітленої вулиці. Трохи далі, за заржавленими садовими решітками, височіли вигорілі кістяки розбомблених будинків, споруджених у минулому столітті. Віконні отвори внизу були замуровані, а ті на верхніх поверхах були темні і чорні, як виштрикані очі. За мурами, посеред порослих травою руїнних звалищ, острівками здіймались будинки, в яких мешкали люди. Над старою кнайпою теж було декілька відремонтованих поверхів.
Леонід зайшов у кнайпу, бо вона видалася йому оазою світла, тепла та гостинності посеред похмурого, безрадісного довкілля. Зрештою, шукати йому тут було нічого. Але вечорами центри західних міст справляли на нього гнітюче враження, навіть якщо він і знав місто добре. Крамниці вже були зачинені, вітрини його не цікавили, а перехожі чомусь видавались йому ще відлюдкуватішими, ніж удень. Тоді його тягнуло в бічні вулички, тихші й темніші. Тут усе скидалося більше на міста в зоні, було більш звичним.
А якщо відверто, то треба визнати, що робив це також тому, щоб упевнитися, що за ним немає хвоста. Він сам собі признавався в цьому неохоче, але це була правда. Звідси цей ляк, коли чув за собою кроки, інколи й смертельний страх, коли чув за собою авто. Тоді йому хотілося назад на людні вулиці з освітленням. Бо там були люди, які могли стати свідками і які були таким чином його захистом. Наважитись прийти у це небезпечне відлюддя було ніби докором самому собі, а потім його роздратовувало й те, що таки нічого не траплялося, що перелякався надаремно. Тоді, коли почав накрапувати дощ, кнайпа видалася йому затишним притулком. Тут можна було і повечеряти, а позаяк було пізно, то замовив те, що залишилося: гуляш. Коли його подали, то вже пошкодував — він був нікудишній.
Двері відчинилися, і Леонід звів погляд. Він завжди дивився, хто заходив, коли сидів десь. І завжди волів сидіти десь у кутику, захищеним зі спини, якщо так сказати. Це було дурне, він знав це. Справа в тому, що це мало що дає, проте відвикнути не міг. Було видно, що це звичайні відвідувачі: троє літніх жінок, закутані у хустки. Виявилося, що ті за шинквасом та дехто з відвідувачів цю трійцю знали, бо щиро їх привітали. Вони не змокли, отож дощ, очевидно, перестав. Вони скинули свої хустки, які виявилися розрізаними вдвоє коцами, і він побачив, що це музиканти. Двоє грали на гітарах, а третя дістала зі старого, з протертими краями футляра скрипку. Грали вони не дуже добре, проте й не погано, а обидві гітаристки співали ще напрочуд сильними голосами, які використовували ощадливо, бо щойно відвідувачі починали підспівувати, як вони самі змовкали. Це були давні, популярні пісні, такі як «Верескова троянда» та «Стрілецька Ліза». Навіть Леонід знав декілька з них, хоч і не підспівував. Скрипалька теж не підспівувала. Вона нагадувала йому Гедвіг, і то навіть дуже. Важко було сказати, чим ця літня жінка, якій було вже далеко за шістдесят, скидалася на молоду дівчину, якій заледве двадцять, але вона була подібна до неї. Вона була колись без сумніву дуже вродлива, власне, була й досі вродлива і напевне знавала кращі дні. Леонід, власне кажучи, не міг зрозуміти, чому вона належала до цього тріо, бо її гра на скрипці, яка, зрештою, і так нічого не важила, майже губилася в гучному співі. Але під час третьої пісні вона пішла збирати гроші, і він зрозумів чому. З них трьох вона була найбільш шляхетна, дама з класом на декілька порядків вищим, ніж у тих двох, і мало хто зміг би їй відмовити або відбутися дрібними. Вона майже не дивилася на відвідувачів, коли, ледве чутно кажучи: «За музику, будь ласка», простягувала горнятко для грошей. Вона, власне кажучи, обдаровувала їх поглядом тільки на якусь мить, коли щиро і сором'язливо дякувала.