Замах (Щось краще за смерть)
- Автор: ван Аарде Рохір
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Ярослав Довгополий
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Замах (Щось краще за смерть)». Краткое содержание книги:
Роман Замах присвячений політичному вбивству Степана Бандери, одного з лідерів українського націоналізму, агентом КДБ Богданом Сташинським. Головний герой Замаху — Степан Бандера — прагне завоювати незалежність рідної держави, прибігаючи до засобів, які вважає єдино виправданим і єдино доцільним в ситуації, що склалася на момент початку Другої Світової Війни.
Основним джерелом написання роману послужили матеріали процесу проти Богдана Сташинського перед Федеральною судовою палатою в Карлсруе (8—19 жовтня 1962 року).
Літня скрипалька участі в цьому не брала, вона собі сиділа, Леонід зрозумів, що вона з іншого тіста. Йому кортіло поспілкуватися з нею, посадити за свій столик тільки її і не наразитися при цьому на відмову. Та відвідувачі-німці, оплативши ту музику, почали замовляти німецькі пісні, так що жінкам знову довелося заграти. Тепер уже майже всі почали підспівувати, і Леонід відчув себе ще самотнішим. Страхітливе опудало, яке обслуговувало його столик, мавпувата жіночка на кривих ногах, наблизилася до нього, витанцьовуючи з пляшкою бренді в руках, щоб знову наповнити його чарку, притулилася до нього своїм повним бюстом, мугикаючи: «Просто під стіною, просто під стіною...»
Раптом йому все осточортіло. Вибір був або негайно піти геть, або до безтями напитися. Угорці тим часом розгулялися. Один з них у ритмічному супроводі вистукував ножами по столі, тарілці та пляшках. Виходило непогано. Другий, який належав до циганської еліти, поклав перед собою гітару, і, водячи по струнах келихом, імітував звуки гавайської гітари.
Навіть літня скрипалька розпочала тепер розмову з одним із чоловіків, і це вразило його і роздратувало одночасно. Чи він уже такий сіромашний, що почав ревнувати стару бабу до чолов'яги, який до неї забалакав?
Він осушив чарку до дна і підійшов до буфету, щоб заплатити. Він не мав терпцю чекати за столиком, власне кажучи, йому вже почало здаватися, що і так надто довго чекає, поки його розрахують. Знову затягнули пісню, і коли виходив, до нього долинуло: «Дні юності чудові, не вернуться вони...»
З
Спогади його не покидали. Він уже був у готелі, у своїй кімнаті. Коли роздягнувся і прийняв душ, то почав себе щоразу ловити на тому, що або насвистував, наспівував, або вторував подумки:
Інстинктивно він ужив минулий час. Що за сентиментальний абсурд! А ще безглуздішим було те, що й досі відчував ту юність, яка промайнула, яка була чудовою попри все. Йому стукнуло двадцять шість, життя ще було попереду, воно ще могло йому дати все. У всякому випадку, поки що воно йому не дало нічого. Разом із тим почав визрівати здогад, ні, мало не впевненість, що все гарне в житті вже позаду і ніколи не повернеться.
Якесь божевілля! Що ж такого гарного було в його юності? Його найранішні спогади, ще живі, все ще свіжі, були про те, як батька били чужинці в уніформах, як той упав побитий, а по обличчю стікала кров. А він, хлопчик, якому ще не виповнилося і три роки, верещав зі страху. Мати взяла його на руки, притулила до себе, щоб він цього не бачив.
Це були поляки. Щось сталося тоді в їхньому селі. Школа вчителя Грушки загорілася, бо там була українська бібліотека, казали люди. Чоловіків забрали з собою на критих вантажівках. Його батька теж. Та через декілька тижнів він був знову вдома.
Це були поляки. Потім були росіяни, тоді німці і знову росіяни. Була війна, окупація, голод, страх і жорстокість. Та все ж це були дні його юності, які вже ніколи не вернуться. І вони були таки чудові, хоч він не усвідомлював цього, бо сподівався, що чудове в його житті ще прийде.
Тепер, уже згодом, ті часи видалися надійними і безпечними, непоганими і приємними. Згадалося тепло вогнища, коли промерзлий аж до самих кісточок вертаєшся знадвору. Запахи борщу і смаженого м'яса, свіжоспеченого хліба або медівника — незабутні, можливо, тому, що вони з тих нужденних років. Соняшникове насіння — ласощі днів його юності. Сонце над пагорбами родинного краю, загадково казковий настрій лісу, в якому грався, ніжні переспіви річки. Недоступність старенької низенької хати, коли надворі сошею гримотіли колони ваговозів, гуркотіли двигуни і лунали чужі голоси, коли вночі високо в небі чутно було гудіння літаків або вдалині гуркіт артилерії. Оксамитовий ніс коня, тепла, непіддатлива і водночас м'яка козяча шкура. Свою руку в батьковій, коли вони пробирались через високі сніги. Спогади без значення, проте вони, немов той попутній вітер, як та медовуха, незапам'ятні і щирі, що дозволяють вдихнути аромат, скуштувати солодкого божевілля, відчути, як тепло розтікається по горлі аж до самого шлунку, а звідти — по всьому тілі...
Коли закінчилися дні його юності, він знав. Правда, тоді ще цього не усвідомлював. Він зрозумів, що опинився в пастці. Це його непокоїло. Як із неї вибратися? Те, що дні юності минулися, і саме тоді, і що вони були таки чудові, він усвідомив щойно тепер.