Замах (Щось краще за смерть)

Він і не міг у них вірити. Найперші, свідомі спогади були про те, як побили батька. За віру, за ілюзії. За них б'ють, кидають до в'язниці і вбивають. Через них на все життя залишаються злидарями, розтринькуючи свої сили, помисли і талант на справу, що приречена. Через них билися поляки з українцями, поки не знищили і тих, і тих. Вони мріяли, щоб німці перемогли росіян, щоб врешті зазнати поразки на Заході, як це було під час першої світової, з тією різницею, що на цей раз Україна здобуде в цій війні незалежність. Щоб після сотні років ярма під росіянами та австрійцями, поляками та угорцями, після стількох повстань та поразок нарешті стати вільними, як це вдалося полякам та фінам, естонцям, латишам та литовцям під час минулої війни. Їхня Україна стане однією з наймогутніших і найбагатших країн Європи, і хоч була вона злиденна, але залишалася єдиною об'єднаною їхньою любов'ю. За ідеали гинули десятки тисяч, за них потрапляли до концтаборів, за них вмирали в камерах для допитів та йшли на розстріл, як і мільйони їхніх попередників. І вони співали «Ще не вмерла Україна» та партизанський гімн. Нескінченними були колони рабів, яких гнали на Захід, геть від рідної України, нескінченними були колони ув'язнених і депортованих, яких гнали на Схід, до Сибіру, до Казахстану, геть від рідної України... А вони все співали «Ще не вмерла Україна». Але вони погинули. А Леонід хотів жити. Він хотів вивчитися і дістати роботу. Хіба це багато? Жити в спокої, читати книжки, слухати музику, ходити до театру? Мати пристойний костюм, а коли одружиться — кімнатку, в якій можна було б жити без мішка сухарів напоготові. Поживно харчуватися, ходити в кіно, а вночі спокійно спати без страху. Хіба це багато? Він про це ніколи нікому не говорив. А навіщо? Де і так зрозуміло. Вдома вони вірили в свою Україну, як вірили в Господа. Ні в те, ні в друге він не вірив, вже з середньої школи не вірив. Говорити про це було безглуздо. Сказати, що він накинувся безоглядно на шию новій вірі, було б не правда. На думці він мав своє. Та треба зізнатися, що стара віра в ньому була вже підірвана. Якраз Кірповський це зрозумів і почав на цьому грати. Зненацька стати перед фактом погибелі — це шок для дев'ятнадцятирічного хлопця. Стати свідком руйнації майбутнього, як свого, так і рідних, досить жорстоко, до того ж і це переконання в тому, що опиратися надаремно, не має сенсу. І він спробував урятувати те, що ще можна було врятувати, але всі його спроби виявилися марними. Наостанку Кірповський сказав, що є лише один шанс врятувати себе та родину. Йому дали на вибір: або співпраця і спокійно продовжувати навчання і таким чином оберегти рідних, або — до в'язниці, а батька, матір, Катерину і Мар'яну на Сибір. Все залежить тепер тільки від нього і тільки від нього. Йому дали цей шанс, ніби якусь велику ласку, яку слід розцінити як поступку його впертій вдачі. Все тепер залежало від нього, він повинен прийняти рішення. А йому було дев'ятнадцять — цьому дитяті у гніві, наївному, хисткому, охопленому панічним страхом.