Замах (Щось краще за смерть)
- Автор: ван Аарде Рохір
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Ярослав Довгополий
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Замах (Щось краще за смерть)». Краткое содержание книги:
Роман Замах присвячений політичному вбивству Степана Бандери, одного з лідерів українського націоналізму, агентом КДБ Богданом Сташинським. Головний герой Замаху — Степан Бандера — прагне завоювати незалежність рідної держави, прибігаючи до засобів, які вважає єдино виправданим і єдино доцільним в ситуації, що склалася на момент початку Другої Світової Війни.
Основним джерелом написання роману послужили матеріали процесу проти Богдана Сташинського перед Федеральною судовою палатою в Карлсруе (8—19 жовтня 1962 року).
Йому було дев'ятнадцять, і він учився у Львові. Додому їздив щотижня, а то й двічі на тиждень. Їздив по харчі, бо тітка Іра, у якої мешкав, не могла на нього настачити, їй самій їх бракувало. Ще тепер згадував ті клунки, які йому збирала мати. Як часто їй вдавалося сховати туди щось смачненьке, що захоплювало його зненацька, коли розгортував їх. Власне кажучи, харчів йому в ті часи не бракувало, бракувало грошей, тільки грошей.
Удома було скрутно, надто скрутно, щоб вивчити його, щоб утримувати його. Треба було таки йти працювати і заробляти гроші. До того ж він підозрював, що вони тратили гроші на партизанку. Що вони віддавали харчі тим, хто ховався по лісах, що допомагали їм як тільки могли, це він знав. Та при цьому, мабуть, не обходилося і без грошей. А йому грошей бракувало завжди. Він був найбіднішим студентом, якого тільки можна уявити, і через брак грошей не міг собі нічого дозволити. Зрозуміло, що з цих мізерних кишенькових, які отримував, він ці поїздки оплатити не міг. Тож переважно не брав квитка. Багато студентів, зрештою, і не тільки студентів, їздили в ті часи зайцем, а його перевага була в тому, що їхати було недалеко, якихось двадцять кілометрів. Перевірка в поїздах не бентежила зовсім, треба було тільки дивитись, де більше пасажирів і в який вагон сідає кондуктор. А в ті часи поїзди були напхані напхом. Пошарпані темні вагони з забитими фанерою вікнами. І нікого це якось не турбувало. Вийти біля села було дуже просто, тільки під час прибуття поїзда на вокзал у Львові треба було трошки пильнувати. Та в ті роки там був безлад, багато руїн, повним ходом ішли ремонтні робота і переважно завжди було метушливо. Позатим виробилися певні навики.
Але одного дня його все-таки схопила залізнична міліція. Його повели до відділення. Якби були гроші, щоб відразу заплатити штраф, то нічого б, можливо, не трапилося. Та грошей він не мав, їх він ніколи не мав, принаймні досить. Вони все занотували. Вони ще дадуть про себе знати, сказали вони. Він тоді дуже занепокоївся тим, чим ця витівка закінчиться. Тільки він тоді не знав, що вона коштуватиме його юності: «Дні юності чудові, не вернуться вони...» Через декілька днів за ним прийшли.
Був вечір. Тітка його гукнула, перед ним стояв чоловік у цивільному, який показав йому посвідчення залізничної міліції. Леонід мав пройти з ним до відділення. Там він зачекав, поки його запросили до капітана Кірповського.
Це був сорокарічний чоловік з міцною масивною головою, з лисим, гладким черепом, з виголеним аж до синяви квадратним підборіддям. Очі, які дивилися спокійно, пильно, без тіні цікавості, немов уже бачили все. Це був чоловік... чоловік, якому боязко було довіритися. Але раз уже довірився, а, очевидно, рано чи пізно це траплялося з кожним, то залишалося сумніватися, чи вчинив правильно. Можливо, йому довірялися зі страху, з надією на те, що він виявить доброзичливість.
Звичайно, тоді такі думки йому до голови не приходили. Він був трошки переляканий, не дуже, так собі, його лякало те невідоме, яке нависло над ним. Можливо, той штраф, який поставив би в скрутне становище його та батьків, якщо не спроможні будуть його оплатити. Можливо, його навіть і виключать з вузу. Разом з тим він не міг повірити, що через таку дрібницю, що її роблять багато хто, таке можливе взагалі. Допікала його ще прикрість через той переполох — забрати його, неначе скоїв бозна-що.
Кірповському він не був рівня. Допити... а що він знав про допити? Що роблять школярі і студенти, коли їх запитують? Намагаються відповісти якомога краще, щоб показати, що вивчили і засвоїли матеріал. Дають відповіді, які задовольнили б екзаменатора. Двох балів він не добрав свого часу, коли поступав на медичний факультет. Мова вже не йшла про якісь помилки, коли б він одну чи дві відповіді сформулював більш чітко, то пройшов би, і то при конкурсі тридцять чоловік на місце. Якраз стільки забракло, щоб пройти на медицину. Ось як важливо дати грунтовну відповідь.
Він сидів проти Кірповського, як сама невинність, давав відповіді, які мали засвідчити, що він щирий молодий радянський громадянин, який жалкує, що так учинив, що вчинив це насправді вимушено, не усвідомлюючи серйозності. Що тут казати? Дев'ятнадцятирічний юнак проти досвідченого співробітника органів. Кірповський продовжував курити, спокійно й уміло ставив свої запитання, роблячи нотатки. А він розповідав про те, як воно там у них удома, чим займається батько, що має ще двох сестер, що вивчає хімію в педінституті, що вже на третьому курсі, що мріє стати вчителем і скільки грошей йому дають з дому. Скільки разів проїхав зайцем. Повністю брехати він не осмілився, так само як і сказати всю правду.