Замах (Щось краще за смерть)
- Автор: ван Аарде Рохір
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Ярослав Довгополий
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Замах (Щось краще за смерть)». Краткое содержание книги:
Роман Замах присвячений політичному вбивству Степана Бандери, одного з лідерів українського націоналізму, агентом КДБ Богданом Сташинським. Головний герой Замаху — Степан Бандера — прагне завоювати незалежність рідної держави, прибігаючи до засобів, які вважає єдино виправданим і єдино доцільним в ситуації, що склалася на момент початку Другої Світової Війни.
Основним джерелом написання роману послужили матеріали процесу проти Богдана Сташинського перед Федеральною судовою палатою в Карлсруе (8—19 жовтня 1962 року).
— Привіт, хлопчисько! — промовила вона, і вони поцілувалися.
— Привіт, моє дівчисько, — відказав Леонід. Вони рідко називали одне одного по імені. Леонід не хотів, щоб вона звала його Гансом, хоч ніколи про це і не просив її. Зрештою, вона знала його тільки як Ганса, Ганса Фагеля, а йому було байдуже чути це ім'я з уст інших, тільки не від неї. Підсвідомо вона теж рідко так його називала.
Їй не треба було відразу додому. Вони вирішили разом повечеряти та піти до кабаре, на програму, яку вона давно вже хотіла побачити.
— Квитки у тебе? — запитала вона.
— Звичайно. — Вона ущипнула його за руку. — Ти милий, — прошепотіла вона. — І сміливий!
Це вона глузувала. Спочатку йому не хотілося йти до кабаре, бо програма була досить антикомуністичною і він не хотів, щоб його там бачили. Це могло б зашкодити кар'єрі, сказав він, і її це розсмішило. Ганс Фагель числився перекладачем східнонімецького центру торговельних відносин, що пояснювало його часті службові відрядження. А це офіційна установа, і там не схвально дивляться на те, що вони...
Проте вона тільки зайшлася сміхом.
— Невже за тобою стежать? — насмішкувато запитала вона.
Та Леонідові важко було пояснити, що має всі підстави вважати, що його начальство справді дає вказівки інколи за ним стежити. Те, що прозвучало б цілком природним з уст Леоніда Свободи, було б чистою нісенітницею в устах Ганса Фагеля зі східнонімецького центру торговельних відносин. Як водиться, врешті-решт він їй поступився, так він робив завжди.
Гедвіг була чарівна, і він був без тями від неї. Вони стояли одне проти одного в автобусі, і він на неї дивився. Вона була висока і струнка, майже його зросту, а через те, що працювала у Західному Берліні і як перукарка добре заробляла, то мала змогу одягатися зі смаком. Вона була білява і засмагла ще з літа — хоча...в тих перукарських салонах майстри потрафлять усе. Та було в ній щось таке, що було справжнім, що відкидало все штучне. Вже те, як вона стояла на високих каблуках і той туго затягнутий пояс на дощовику...
— Не дивись так по-дурному, — сказала вона повільно і штовхнула його в бік. — Ти бентежиш дівчину.
— А ти хлопця зводиш з розуму, — прошепотів він у відповідь.
Гедвіг він знав уже приблизно півроку з того часу, коли щаслива випадковість звела їх у Східному Берліні. Того ж літа вони освідчились одне одному. Вони вийшли з автобуса і зайшли до популярної ресторації на Курфюрстендамі. Довкола були заклади фешенебельніші, проте кухня тут була добра, а для Гедвіг і ця вже здавалася розкішною. Народу було багато, та все ж він знайшов столик на двох і пішов вішати її дощовик.
— Вже щось вибрала? — запитав він, коли обоє взялись вивчати меню. Та їй нічого не спадало на думку.
— Що скажеш про біфштекс із дикого оленя? Пальчики оближеш!
— Чи не закруто береш, хлопче? — нерішуче запитала вона.
Хоч нічого такого крутого в замовленні не було, хіба що як для перекладача з ДІА[1]. Чи знав він, у що це може влетіти? Вона це знала, і це розпалювало азарт: пропозиція її спокусила, дарма що повечеряла б так само смачно сосисками біля вокзального ятка.
— А суп з волового хвоста? Всього-на-всього одну філіжанку, — запропонував він.
— А про мою фігуру забуваєш?
— Вона ні на мить не виходить мені з голови, — відповів він. — Вона невідчепно мене переслідує.
— Паскуднику, — засміялася вона.
— Спочатку хересу?
— Ти що? — здивувалась вона. — А твоя репутація? Я буду дуже обачною і сьогодні ввечері не сміятимуся голосно.
Її очі були сіро-блакитні, і вона могла довести його ними до шалу. Коли кельнер узяв від них замовлення, він поклав свою руку на її і почав ніжно гладити.
— Піду причепурюся.
— О так, прошу тебе, — прошепотів він. — Виглядаєш просто жахливо.
Проте його очі промовляли зовсім інше.
— А руку дозволиш узяти з собою? — запитала вона. — А то якось важко буде причесатися.
Він супровів її поглядом і продовжував дивитися на двері, щоб не прогавити ні кроку її ходи, коли вона вертатиметься, граціозна і самовпевнена, ще вона, заледве двадцятилітня, і знов-таки усміхнена тільки до нього. Вечерею вони насолоджувались, мов вельможі. До вечері вона замовила всього один-єдиний келих вина.
— Мені хмеліти не можна. Сьогодні мені треба розібратися, чому це, коли люди сміються — ти осудно на все дивишся!
Але ж відразу після цього дошкульного зауваження очі її потепліли і набрали якогось п'янкого запаморочливого виразу, після чого вона їх на мить замружила і знову посміхнулась.
1
ДІА — Дойчер Іннен унд Аусенгандел — назва зовнішньоторговельної організації колишньої НДР.