Замах (Щось краще за смерть)
- Автор: ван Аарде Рохір
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Ярослав Довгополий
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Замах (Щось краще за смерть)». Краткое содержание книги:
Роман Замах присвячений політичному вбивству Степана Бандери, одного з лідерів українського націоналізму, агентом КДБ Богданом Сташинським. Головний герой Замаху — Степан Бандера — прагне завоювати незалежність рідної держави, прибігаючи до засобів, які вважає єдино виправданим і єдино доцільним в ситуації, що склалася на момент початку Другої Світової Війни.
Основним джерелом написання роману послужили матеріали процесу проти Богдана Сташинського перед Федеральною судовою палатою в Карлсруе (8—19 жовтня 1962 року).
— Маємо ще час і на вино, — сказав він. — Якого сиру хочеш?
— Кисломолочного, — рішуче відповіла вона.
— Не французького?
— Звичайнісінького кисломолочного з житнім хлібом. Я дівчина проста і люблю просте життя: Ернста Віхерта читав? Треба прочитати. Позичу тобі його.
Собі він замовив камамбер, щоб хоч таким чином проявити свій власний смак.
— Шкода, — сказала вона, коли принесли сир. — Я ще так розраховувала сьогодні ввечері на поцілунок, та доведеться відмовитися.
І тут він дав себе спіймати.
— Треба було попередити. То я його не їстиму.
— Ідіоте, — сказала вона щиро. — Милий, дурненький мій Гансику-Пансику! Ну, звичайно, ти з'їси його увесь. Я наполягаю. Це все коштує гроші.
— Не називай мене Гансиком-Пансиком, чуєш? — проказав він і нерішуче приступив до камамберу, який ще не визрів. Єдиний недолік цієї, зрештою, розкішної вечері.
— Радій, — утішала Гедвіг. — Твої шанси на помилування зростають. Надалі замовляй тут тільки кисломолочний сир, він просто чудовий.
Програма кабаре йому не сподобалася. Була вона не настільки антикомуністичною, наскільки ті там у них антизахідними, проте вона не була послідовною. То глузували з невиправних екс-нацистів чи обжерлих «вундеркіндів» у такій манері, яка би там, на тому боці, теж непогано сприймалася б, а то знущалися над комуністами. Він теж сміявся з анекдоту про старенький «фольксваген», який обганяв найшвидші «мерседеси» та «ягуари», бо хитрий власник заклав на передні колеса американські шини, а на задні — російські, і «щойно росіяни рушають з місця, як мої американці просто не знають, як від них утекти...» Його роздратувала пародія на східнонімецьких прикордонників. Двоє штивних солдафонів вимаршировують як круглі ідіоти вздовж кордону зони і реагують на доброзичливі зауваження їхнього західнонімецького колеги. Проте, за спиною один одного вони по черзі дають жестами зрозуміти, що не можуть говорити, бо бояться, що напарник член партії. З чого тут сміятися, сердито подумав він. Чи ті тупаки мають принаймні уявлення, наскільки обережним доводиться бути?
Тут надійшов капітан.
— Там численний ворог з націленою на нас зброєю. Ми одні. Я вигукую: «Ура!» і кидаюсь на нього. А що будеш тоді робити ти, Шмідте?
— Я за вами, капітане!
— Чому?
— Бо якщо драпонете, то я за вами, капітане.
Гедвіг засміялася. Він побачив, як ритмічно здіймався під джемпером її розкішний бюст, і знову поклав пестливо свою руку на її. Його занепокоїло те, що вони не однаково думали, відчували не одне й те ж — що вона сміялася над тим, що його дратувало.
Не все торкалося політики і не все було актуальним. Була й пісня: вже стара пісенька, як було оголошено, про Новаків з Праги. Це була ціла родина, і всі вони марили далекими подорожами і далекими краями. Та тут прийшли нацисти, і вони змушені були втекти і розсіятись по всьому світові. А в тих далеких краях, до яких вони так прагнули, вони почали мріяти про Прагу, до якої вороття не було.
— Чому? — подумав Ленко. — Чому вони не можуть повернутися? Чи ж би і вони мали такого професора, який повчає, що повертатися не треба, що треба надіятися у вигнанні на те, що ніколи не настане?
І чи не через діяльність таких людців, як той професор, і він не може повернутися на батьківщину?
Наступив антракт, і вони трохи пройшлись. Можна було вийти в сад, та було надто прохолодно. Був уже кінець вересня.
— Як тобі? — запитала Гедвіґ.
— Навіть не знаю, — завагався він, — якось не дуже послідовно. Ніби і вашим і нашим. А за яку вони власне партію?
— За жодну, звичайно, — відповіла Гедвіг. — Вони просто за людей, за всіх Новаків на світі.
Цього він уже не міг збагнути, та готовий був її обняти просто за впевненість, з якою вимовила ці слова. І раптом, на якусь мить-другу, йому видалося, що бачить професора, всього в декількох кроках від себе. Щойно він краще розгледів обличчя, як зрозумів, що це хтось інший. Чоловік років п'ятдесяти, який через те, що вони стояли близько біля відкритих дверей до саду, дбайливим жестом поправляв палантин на плечах своєї дружини, за що вона йому вдячно кивнула. Це була жінка з уже посивілим волоссям. Двоє, які, очевидно, вже багато років одружені, які мають уже дорослих дітей або живуть для самих себе. Що, коли вона раптом утратить свого чоловіка? Професор теж одружений. Леонід ніколи не бачив його дружину, але ця жінка цілком могла зійти за неї. У всякому випадку це мусила бути жінка, яка багато пережила в роки війни і руху Опору. Яка знала, що таке роки страху і самотність, коли професор сидів у німецькому концтаборі. Яка розділила з ним вигнання і роки поневіряння й муки як переміщена особа в табірних бараках і бляшаних хатинках, перш ніж знову домогтися статків. Коли протягом половини життя розділяєш кохання і горе, то з'являється, мабуть, ця дбайлива ніжність та ласкава вдячність. І якщо такій жінці раптом забрати чоловіка, одним духом... Зранку він піде від неї, здоровий, нічого не підозрюючи. А повернеться неживим, вони попрощалися востаннє, востаннє виявили ніжність одне до одного. Так може статися в будь-яку мить, таке вже життя, нещастя трапляються будь-коли. Але те, що він має завдати професорові — це не нещасний випадок, це задум. Професор був засуджений на смерть, і він про це не знає. Час його пробив, Леонід визначений бути його катом...