Коротка історія семи вбивств

Баррі Діфлоріо

оя секретарка повернулася зі словами, що секретарка Луїса Джонсона уявлення не має, куди він пішов, а це в перекладі з її коду означає: та не бажає цього розголошувати. Мені довелося піднятися зі свого клятого стільця і пройти шлях коридором до стола тієї жінки, де я поставив запитання: чи подобається їй тут працювати і чи планує вона займатися цією роботою в майбутньому? Якщо так, то їй не завадило б згадати, що вона працює на федеральний уряд Сполучених Штатів Америки, а не на Луїса Джонсона. Було помітно, як її очі в широкій оправі рожевих окулярів а ля Бетґерл[242] розширилися, а лоб наморщився, хоча його жорстко фіксував лакований поні-тейл[243]. У посольстві на те, щоб навчитися приховувати свій переляк, ідуть роки, і вона в цьому мистецтві майже досягла успіху, — однак тепер губилася в здогадах, за якою шкалою оцінювати рівень загрози, висловленої пасивно-агресивною ремаркою начальника. Вона не могла зрозуміти: граюся я з нею чи ні. Отже, «Ліґені-клаб», бульвар Натсфорд.

Там я, звісно, вже був. Мені він чимось скидався на «Родео-клуб джентльменів» у Буенос-Айресі, а також на деякі клуби Еквадору, Барбадосу та Південної Африки. «Ліґені-клаб» принаймні мав певний контингент темношкірих і трохи арабів, які прикидаються білими — гра, що ніколи не виходить з моди. І ось я залишаю офіс і їду прямо на Оксфорд-роуд, де на осонні стоїть нескінченна черга з охочих отримати візи, тоді прямую на захід. На перетині Оксфорд-роуду та бульвару Натсфорд повертаю праворуч, рухаючись на північ. Охоронець біля воріт, побачивши білу людину в автівці, запитань не ставить. Знайома зелена «Кортина» стоїть на краю автостоянки. Я паркуюся на іншому кінці, хоча Луїс, найпевніше, не знає, на якому автомобілі я їжджу.

Обідня зала всередині заповнена білими в ділових костюмах, які прийшли сюди на обідню перерву, а також брунатними красунями в тенісках, що попивають ром з колою. Тих, кого я шукав, я почув раніше, ніж побачив. Луїс, відкинувши голову, на моїх очах привітно ляснув де лас Касаса по плечу. Звісно, це він. Спочатку мені хотілося підійти й різко запитати Луїса, що вся ця хрінь означає, і зробити це перед де лас Касасом. Боже, як же я ненавиджу цього типа! Є в ньому дещо, притаманне хіба що королевам краси, а ще політикам: на лобі в них наче написано: «З усіх маминих синочків я найдужче обожнюю себе». Себе він вважає революціонером, хоча насправді він не більш ніж опортуніст. Луїс і Льюїс — ну чим не робоча назва комедії, сюжет якої розгортається в тебе на очах.

Я влаштовуюсь у віддаленому кутку бару і стараюся не поводитися так, наче когось шукаю. Саме тепер хтось десь пише пародію на шпигунський детектив, де я — ідіот у барі, який вдає із себе Джеймса Бонда. От чорт, якщо це так, то, може, замовити собі мартіні? Ті двоє несподівано підводяться, і я розумію, що, прямуючи до автостоянки, вони запросто можуть пройти повз мене. Але Джонсон рушає туди через відкриту арку, що за кілька футів від його столика, а Кубинець іде слідом. Зелена «Кортина» виїжджає зі стоянки. Я вилітаю з бару залічені секунди і стартую за ними, від їхньої автівки мене відділяють зо дві сотні футів. Дякувати Богові, що години пік є годинами пік будь-де у світі.

Стежити за автомобілем мені не доводилося з часів Еквадору, коли я працював з Адлером. Для адреналіну я застарий, але, чорт забирай, однаково якесь відчуття є. І мені воно подобається. Тобто дуже, дуже подобається. Може, варто спрямувати цей виплеск енергії у свій член і трахнути когось, байдуже кого.

З Трафалґар-роуду Луїс повертає ліворуч, у скупчення транспорту, а потім ще раз бере ліворуч. Сотню ярдів ми проїжджаємо незнайомою мені дорогою. Тоді Луїс повертає на південь, зрізує через Гаф-Вей-Трі-роуд, і я навіть не помічаю, як ми опиняємося в гето. У кожному разі, будинки навколо стають дрібнішими, дорога — вужчою, і все більше дахів під цинком, притисненим зверху цеглинами. Цементні стіни теж замінив цинк, з написами графіті: «ННП — даймо», «Чоловіки з чорними серцями», «Владу — чорним», «Растафарі — педарасти» і таке інше. Якщо сфокусуватися на них і на зеленій «Кортині», то в голову не лізуть думки про те, який же я причмелений: я, білий чоловік, їду найчорнішим гето Кінгстона. Гаф-Вей-Трі — теж не подарунок, але такого я ще не бачив. Проскакує думка, що тут і заблукати недовго, але я її відганяю. Вони летять на швидкості, і мені теж хочеться піддати газу, але ж на дорогу будь-якої миті може вибігти якась маленька школярка в синій формі.

Луїс тутешні дороги знає. Відчувається, що він не раз бував у цих місцях. Гадаю, багато-багато разів. Я тільки тепер виявляю, що моя нога тисне на газ, але свою машину я відчуваю добре; відчуваю, як трясуться руки на кермі, а автівку кидає то ліворуч, то праворуч, одного разу довелось навіть перестрибнути через відкритий люковий отвір. Авто підплигує на вибоїнах, треться об дорогу, скреготить. Зелений автомобіль то виникає, то зникає з поля зору, ховається за рогом і з’являється знову, коли за три-чотири машини вигулькую я. Боже, сподіваюся, він мене не намагається скинути з хвоста? Я вже майже сказав собі: «Треба валити звідси», — відчував, що треба, але передумав.