Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
Я був здивований, що Лоррейн означала для мене щось більше, ніж випадкова знайома, і її втеча таки зачепила мене за живе, і був твердо переконаний, що перш ніж пускатись у мандри, жінка мала б попередити про такий намір. А там, якщо вона справді вважала, що її серце належить цьому смертному, благословлю їх, та й по всьому. Ну, а якщо з'ясується, що Мелкін затесався поміж нас випадково, постараюся зробити так, аби вона залишилася зі мною. Казковий Авалон почекає, поки я, дізнавшись усе, вирішу: ставити у цій історії крапку чи дати їй певне продовження?
Мій кінь скакав по залишеному сліду, а в заростях щебетали птахи. День тішив яскравим сонцем, синім небом, зеленим спокоєм лісів. Лихо покинуло цю землю. Я радів, що мені вдалося бодай трохи виправити зло, яке сам і породив. Зло? Чорт забирай, я натворив зла більше, ніж будь-хто з людей, однак десь, ненароком, підчепив ще й таке поняття, як сумління, і тепер воно мало нагоду пишатися мною, що буває, зізнаюся, нечасто. Що ж, думалося, візьму Амбер і дам їй трохи більше волі. Ха!
Я їхав на північ, місцями, в яких ще не був. Сліди чітко показували, що недавно тут проскакали два вершники. Увесь цей день, від ранку до пізнього вечора, минув у дорозі. Час від часу я спішувавсь, оглядаючи дорогу. Коли врешті споночіло і стало так темно, що годі було вгледіти якісь сліди, я зауважив невеличкий видолок — кількасот ярдів ліворуч — і вирішив заночувати там. Шия моя ще боліла, й уві сні я бачив козлорогого. «Допоможи нам тепер, і ми воздамо тобі все, що належить тобі», — казав він. Почувши від нього ці слова, я прокинувся з прокляттям на вустах.
Коли ранок тільки-но висвітлював небо, я осідлав коня і рушив далі. Ніч була холоднючою, та й день тримав мене у крижаних ручищах півночі. На траві лежав іній, а плащ мій, що правив уночі за постіль, відсирів.
До полудня в цей світ повернулося таке-сяке тепло, слід на траві посвіжішав. Отже, відстань між мною та втікачами скорочувалася.
Побачивши Лоррейн, я спішився з коня й підбіг до неї. Вона лежала під кущем відцвілої шипшини. Колючки роздряпали їй щоку і плече. Мертва, проте вбита недавно, бо кров не засохла на пробитих клинком грудях, а тіло ще не захололо.
Каміння, щоб зробити керн, тут не було, тож я нарізав Ґрейсвандіром дерну та обклав ним жінку там, де знайшов. Мерзотник познімав її браслети, каблучки та інкрустовані самоцвітами гребені, які й були всім її майном. Перш ніж накинути на неї плащ, я мав закрити її очі, і тут руки мої затремтіли, а очі застелив туман. Чимало часу я провів у цьому стані.
А потім поїхав далі й дуже скоро наздогнав його. Він летів стрімголов, неначе за ним гнався диявол. Утім, якщо він так вважав, то був недалекий від правди. Усе, що робилося потім, я виконав без єдиного слова — і коли скидав його з коня, і пізніше. На відміну від нього, я обійшовся без меча. Закинув його ламане-переламане тіло на високий дуб, а коли через деякий час обернувся, воно було чорне від гайвороння.
Усі каблучки, гребені, браслети я повернув законній власниці й лише тоді закрив могилу дерном. Глава, що звалася «Лоррейн», закінчилась. Те, ким ця жінка була чи бажала коли-небудь стати, завершилося тут, так само, як добігла до кінця розповідь про зустріч і розлуку принца Корвіна та Лоррейн з однойменного королівства; й здається мені, в цій історії відбилось усе моє життя, бо принц Амбера — то невід'ємна частина вселенського зла, а також сила, що його породжує, і щоразу, коли згадую про совість, чийсь голос у мені незмінно відказує: «Ха!» У дзеркалах багатьох правосудь мої руки забарвлені кров'ю. Я є частиною того зла, яке є у світі та в Тіні. Подеколи уявляю себе злом, котре покликане протидіяти іншому злу. Коли мені трапляються такі, як Мелкін, я їх знищую, а того Великого Дня, про який нам говорять пророки і у який вони самі не дуже вірять, того Дня, коли світ остаточно звільниться від зла, я теж порину в темряву, ковтаючи прокльони. А може, навіть і раніше, ніж настане той День, принаймні так мені тепер здається. Та хай там як... До того часу не вмиватиму рук своїх і не дам цим рукам спочивати без діла.
Розвернувши коня, я поскакав назад, до замку Ґанелона, який хоч упізнав мене, та навряд чи колись зрозуміє.
4
Ми двоє — Ґанелон і я — щодуху гнали коней дикими, чудернацькими шляхами, які вели нас до Авалону по казкових галявинах і жахливих рівнинах, під мідяною каравелою сонця, під острівцями ночей, розігрітими аж до білого жару, допоки острівці ставали золотими, з діамантовими розсипами, а місяць плив у небі, мов дивний лебідь. День надимав весняну зелень, ми встигли переплисти повноводу річку та переїхати через гірський хребет, перш ніж відчули морозяне дихання ночі. Я вистрілив стрілу свого бажання у самісіньке серце опівночі, й вона, залишаючи у небі вогненний слід, метеором полетіла на північ. Єдиний дракон, який трапився нам дорогою, був кульгавий. Побачивши нас, він більш аніж швиденько поспішив у схованку. Дракон дихав важко, з присвистом, випалюючи маргаритки на своєму шляху. Птахи з яскравим оперенням, пурхаючи туди-сюди, були нам за дороговказ; звуки наших розмов дзвінким відлунням відбивалися від прозорих озер. Я заспівав, і незабаром Ґанелон підхопив мою пісню. Ми були в дорозі вже більше тижня, і земля, небо, вітер — усе промовляло мені, що Амбер недалеко.
Сонце скотилося за гори, загасивши день, і ми зупинилися на нічліг поблизу лісового озера. Ґанелон узявся розпаковувати речі, а я тимчасом вирішив скупатися. Вода була прохолодною, приємно бадьорила тіло, і я довгенько хлюпався у тому озерці.
Поки там купався, мені кілька разів видавалося, що в лісі хтось скрикує. Втім, це могло й почутися, бо ліс був дивовижний, і я не дуже переймався тим, що в ньому діялося. Однак усе-таки швидко вдягнувся та поспішив назад до табору.
І поки йшов, знову чув цей крик — принижене благання про пощаду. Підходячи до табору, зрозумів, що Ґанелон із кимось розмовляє.
Нарешті я ступив на галявину, де ми зупинилися на нічліг. Повсюди валялася наша поклажа, дрова були складені для багаття, але воно ще не горіло.
Ґанелон сидів навпочіпки під дубом, а на дубі перед ним хтось висів.
Білявий жевжик із молочним обличчям. Це все, що я міг би сказати, окинувши його побіжним поглядом. Виявляється, не так просто описати людину, коли вона висить перед тобою догори ногами за кілька футів од землі.
Руки незнайомця були зв'язані за спиною, він теліпався на мотузці, яка одним кінцем була прив'язана до нижньої гілки, а другим оповивала його праву щиколотку.
У такому положенні він говорив — відповідав на запитання Ґанелона короткими скоромовними фразами. Лице його блищало від слини та поту. Він не висів спокійно, а розгойдувався вперед-назад. На щоці в цього жевжика червоніло садно, перед сорочки прикрашали кілька кров'яних цяток.
Зупинившись, я вирішив поки що не втручатися в їхню розмову, а подивитися, що буде далі. Ґанелон не з тих, які безпричинно вішають людей униз головою, тож я не дуже поспішав пройматися жалем до незнайомця. Не знаю, що випитував у нього Ґанелон таким цікавим способом, але я не сумнівався: усе, що сказав жевжик, буде мені цікаво не менш, ніж вивідувачеві. Також хотілося подивитися, що казатиме і як триматиметься Ґанелон, адже ми зараз нібито союзники. А від кількох хвилин, вимушено проведених сторчака, ще ніхто не помер...
Коли погойдування тіла почало сповільнюватися, Ґанелон тицьнув вістрям меча жевжика в груди, той загойдався сильніше, а на грудях проступила нова червона цятка. Нещасний відчайдушно заволав. Із його обличчя я нарешті збагнув, що це — зовсім зелений юнак. Ґанелон, коли хлопець гойднувся від нього, витягнув меча так, що його вістря лише на кілька дюймів не сягало того місця, де при зворотному русі мала опинитися шия бідолахи. Найостаннішої миті він забрав зброю, а коли жевжик, відчайдушно звиваючись, заволав: «Пощадіть!», весело засміявся.
— Далі, — заохочував Ґанелон. — Викладай мені все.
— Я сказав усе, — запевняв хлопець. — Більше нічого не знаю.
— Чому ж так?
— Вони пролетіли повз мене, мов вихор! Я навіть не побачив їх як слід!