Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
— Навіщо палити? — здивувавсь я.
— А менше з тим! — махнув він рукою. — Розумієте, мені здалося, що я вас десь бачив, але де? В нас ще трапляються старовинні монети з таким профілем, як у вас. А деякі з них навіть досі в ходу.
— Правда, схожий? — звернувся вивідувач до арбалетника, найближчого до нього.
Той опустив арбалет, підступив і, зупинившись за кілька кроків, пильно в мене вдивився.
— Так, — кивнув він нарешті, — правда, схожий.
— Про що це ви? З кимось мене порівнюєте?
— Та був у нас один такий... Давно, мене й на світі не було.
— І мене теж не було. Добре... — арбалетник понизав плечима. — Та це неважливо. Ідіть, Корі. Чесно відповідайте на запитання, і вам нічого не буде.
Я розвернувсь і пішов, а він стояв у місячному сяйві, здивовано дивлячись мені вслід та шкрябаючи потилицю.
Наші супутники виявилися не з балакучих, але нам це було тільки на руку.
Спускаючись схилом у долину, я весь час міркував над словами хлопчиська і намагався вгадати, чим закінчилося протистояння, про яке він казав. Я знайшов той світ, який шукав, і тепер мені треба було дізнатися тутешнє розташування сил.
У таборі витала приємна мішанина запахів людей та коней, диму багать і смаженого м'яса, шкіри й олії. Освітлені сяйвом вогню таборяни розмовляли, гострили клинки, лагодили амуніцію... Хтось їв, хтось грав у азартні ігри, хтось спав чи пив, а хтось витріщався на нас, коли ми й наші коні прошкували мимо них, прямуючи до трьох пошарпаних наметів, розбитих у центрі долини. Коли проминали цих людей, усі, хто говорив, чомусь замовкали.
Побіля другого за розміром намету нам наказали зупинитися.
Один із наших супровідників заговорив з вартовим. Той кілька разів похитав головою і знаком показав у бік найбільшого намету. Так вони спілкувалися кілька хвилин. Поговоривши з вартовим, наш проводжатий повернувся й почав домовлятися про щось із напарником, який чекав лівіше нас. Нарешті він йому кивнув і підійшов до мене, а другий гукнув до себе чоловіка від найближчого вогнища.
— Усі офіцери на військовій раді в наметі Хранителя, — повідомив він. — Зараз ми стриножимо і пустимо пастися ваших коней. Знімайте поклажу та вмощуйтеся тут. Капітана доведеться трохи почекати.
Я кивнув, і ми зняли поклажу й почистили коней. Потім поплескав свого Стара по шиї і передав його невисокому кульгавому чоловічкові, який повів мого гривастого та Вогнедишного (так звався кінь Ґанелона) на пасовище.
Посідавши на свої пакунки, ми чекали. Один супровідник приніс нам гарячого чаю, я пригостив чоловіка тютюном, і вони вдвох зникли десь за нашими спинами.
Я мовчки дивився на великий намет, потягував чай і згадував Амбер та невеликий нічний клуб у Брюсселі, на Вулиці М'яса й Хліба, в Тіні, що зветься Земля, де колись провів чимало часу. Коли розживусь у цьому світі ювелірним порошком, котрий потрібен мені як повітря, то знову повернуся до Брюсселя, щоб залагодити справу з торгівцями на збройній біржі. Я усвідомлював, що виконати моє замовлення буде складно і дуже недешево, оскільки саме під нього доведеться запускати кілька нових виробничих процесів. Живучи на Землі, я професійно займався військовою справою, і в мене там залишилися такі-сякі знайомства, якими й збирався скористатися. На все, за моїми оцінками, мало піти кілька місяців. Я поринув у деталі майбутньої оборудки, і час для мене пролетів приємно та швидко.
Ми прочекали приблизно півтори години, поки в найбільшому наметі зарухалися тіні. Ще за кілька хвилин відкинулося полотнище при вході, й із намету почали неквапно виходити люди, перемовляючись та знову зазираючи в намет. Двоє останніх затрималися на порозі, усе ще розмовляючи з кимось, хто залишавсь усередині. Решта розійшлися в інші намети.
Ті двоє, котрі були при вході, повільно задкували від намету, продовжуючи говорити з тим, хто всередині. Я чув лише звуки їхньої розмови, слів зрозуміти вже не міг. Двоє ще позадкували, їхній співрозмовник теж зарухавсь, і я на коротку мить побачив його. Світло падало на нього ззаду, до того ж, ті двоє продовжували затуляти його собою, однак я встиг запримітити, що він худий і дуже високий.
Наші охоронці застигли як укопані, показуючи своїм виглядом, що з двох один і був тим самим капітаном, про якого йшлося раніше. Я не зводив з них очей, бажаючи лиш одного: щоб вони відступили ще далі, аби можна було краще роздивитись їхнього ватажка.
Невдовзі вони таки розступились, а за кілька секунд ватажок ступив крок уперед.
Спочатку я ще сумнівався, чи це справді він, чи так жартують світло й тіні... Та ж ні! Він зарухався знову, і якусь часину мені ніщо не заважало розглядати його. Капітан не мав частини правиці нижче ліктя. Рана була дуже забинтована, і я зрозумів, що руку він утратив зовсім недавно.
Тоді, широким рухом лівої, здорової руки капітан одкинув край наметового полотна. Оцупок його правиці смикнувсь, і разом з тим щось смикнулось у глибинах моєї свідомості.
Довге пряме каштанове волосся, по-особливому випнута щелепа...
Ось він вийшов надвір. Вітер підхопив його плащ, війнув ним праворуч од нього, відкриваючи жовту сорочку та коричневі штани. Плащ був вогнисто-оранжевим. Неприродно швидким рухом лівиці він спіймав край плаща і накинув назад, прикриваючи куксу.
Я зірвався на ноги, й він різко крутнув головою в мій бік.
Погляди наші зустрілись, і кілька серцебиттів ми стояли не рухаючись.
Двоє начальників теж повернулися в мій бік. Та ось нарешті він посунув їх убік та розмашистим кроком попрямував до мене. Ґанелон щось забурчав собі під ніс і також швиденько підвівся. Для наших охоронців такий поворот став теж цілковитою несподіванкою.
Він зупинився, не доходячи до мене кількох кроків, його карі очі пробігайся по мені. Всміхався він, мабуть, рідко, проте цього разу зобразив якусь подобу посмішки.
— Ходімо зі мною, — сказав капітан, повертаючи до намету.
І ми пішли за ним, залишивши свою поклажу там, де вона лежала.
Поглядом він звільнив від пильнування двох начальників, зупинився при вході й жестом запросив нас у намет. Ми зайшли, він — услід за нами, засмикнувши полотнище. Я оглянув намет: скатка з постіллю, столик, ослінчики, зброя, похідна скриня... На столику блимав лойовий каганець, лежали книги, карти, стояли пляшка й келихи. Інший каганчик моргав нам зі скрині.
Капітан потиснув мені руку, вдруге всміхнувся й сказав:
— Корвіне, ти все-таки живий...
— Живий і навіть дихаю, — сказав я, теж всміхаючись. — Скільки літ, скільки зим!
— Що правда, то правда. А хто твій друг?
— Його звати Ґанелон.
— Ґанелон... — повторив Бенедикт. Він кивнув йому, та руки не подав.
Тоді Бенедикт одійшов від нас до столу і наповнив вином три келихи. Один подав мені, другий — Ґанелону, а третій підняв сам.
— Твоє здоров'я, брате! — проголосив Бенедикт.
— І твоє.
Ми випили.
— Присідайте, — він махнув у бік найближчого ослона, сам усівся за стіл. — Ну що ж, ласкаво просимо до Авалону.
— Дякую вам... Хранителю.
Бенедикт зморщився.
— Не сказати б, що це прізвисько незаслужене... — протягнув не вельми охоче, продовжуючи роздивлятися моє лице. — Цікаво, чи міг сказати про себе те саме попередній хранитель?
— Це було в дещо іншому місці, — сказав я. — Гадаю, міг.
Бенедикт понизав плечима.
— Звісно, — мовив він. — Ну, та досить про це! Де ти був? Чим займавсь? Як опинився тут? Розкажи про себе. Он скільки часу минуло...
Я кивнув на знак згоди. Як не прикро, але родинний етикет та співвідношення сил вимагали, щоб я відповів на його запитання й тільки потім розпитував сам. Він був старший за мене, а я, нехай і випадково, вдерся до його володінь. Ні-ні, я жодним чином не соромився засвідчити йому свою шанобу. З усього сонму моїх родичів Бенедикт був одним із тих небагатьох, кого я поважав та відчував до них щось схоже на любов. А ще мені страх як кортіло заатакувати його запитаннями. Надто довго ми не бачилися, щодо цього він мав цілковиту слушність.