Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
— Про що мова? — запитав Ланцелот, і тільки тепер я зрозумів, що Ґанелон нічого йому не розповів.
— Мій колишній сеньйор, лорд Корвін, прислав поштовим птахом дивне послання, в якому написано, що він іде до нас, — пояснив Ґанелон. — Я вважав його мертвим, а він розсилає листи. І що з усім оцим робити, досі не знаю...
— Корвін? — перепитав Ланс, і я затамував подих. — Корвін з Амбера?
— Так, з Амбера й Авалону.
— Забудь про той лист.
— Чому?
— Це тип без совісті та честі, й гріш ціна всім його обіцянкам.
— Ти з ним знайомий?
— Чув про нього. Колись, багато років тому, він був правителем у цьому королівстві. Чи ти вже забув історії про молодого демона-правителя? Всі вони, владолюбці, одним миром мазані. І Корвін був нічим не кращий, просто правив давно. Найліпшим у його правлінні був день, коли він зрікся трону й утік, бо стало зрозуміло: невдоволення правлінням Корвіна виросло настільки, що ось-ось змете його.
Неправда! Чи все так і було?
Амбер відкидає нескінченне число відображень, чимало тіней-відображень відкидав і мій Авалон. Це ставало можливим тому, що там жив я. Мене могли знати в багатьох світах, навіть де я ніколи не бував, але там мешкали мої тіні, й кожна з них, де краще, де гірше, відтворювала мої вчинки та думки.
— Мене ніколи не цікавили старі байки, — відказав Ґанелон. — Мені не дає спокою інше: чи це та сама людина, яка правила тут? От що цікаво.
— Дуже цікаво, — погодивсь я, аби показати свою обізнаність у цьому. — Але ж якщо він правив тут багато років тому, то вже, мабуть, помер чи перетворився на руїну.
— Корвін знався на чаклунстві, — нагадав Ланцелот.
— Той, про якого кажу я, точно знався, — підтвердив Ґанелон, — бо так витурив мене з Авалону, що вже жодним чародійством його не знайдеш.
— Ти ніколи про таке не казав, — здивувався Ланцелот, — І як же це сталося?
— Тобі ні до чого знати, — відрубав Ґанелон, і Ланцелот знову замовк.
Я дістав люльку — два дні тому завів власний причандал для паління, — а Ланцелот вийняв свою. Люлька була глиняна, тягнула гаряче й міцно. Розкуривши, ми сиділи і всі троє зосереджено пахкали димом.
— Що ж, дотепну штуку він утнув... — озвався Ґанелон. — Але годі про неї.
Більше про послання ми не говорили, хоча нікому з нас воно не виходило з голови.
І якби не породження тьми, з якими ми боролися, було б дуже приємно сидіти тут. Несподівано в мене виникло відчуття якоїсь близькості до них обох. Захотілося щось сказати, та я ніяк не міг зметикувати, що саме.
Мою проблему розв'язав Ґанелон, який вирішив повернутися до невідкладних справ.
— Отже, ти хочеш на них напасти, поки вони не атакували нас? — запитав він.
— Саме так, — підтвердив я. — Бити ворога на його ж території.
— У тому-то й штука, що це його територія, — мовив він. — Ті тварюки знають на ній кожну п'ядь, на відміну від нас, і хто скаже, кого вони можуть прикликати собі на підмогу?
— Убий козлорогого, і вони посиплються, мов картковий будиночок, — зауважив я.
— Так то воно так. А може, й не так. Може, ти в нас це зможеш? — сказав Ґанелон. — Не впевнений, що я його подужаю, хіба що дуже пощастить. Надто підле створіння, щоб отак просто вмерти. Мені здається, що я й тепер не гірший, аніж кілька років тому, але можу й помилятись. А якщо таки охляв? Завжди ненавидів цю чортову роботу, яка примушує сидіти на місці!
— Знаю, — кивнув я.
— І я, — озвався Ланцелот.
— Слухай, Лансе, — сказав Ґанелон, — а чи не прислухатися б нам до поради нашого друга? Атакувати самим.
Ланс, очевидно, хотів стенути плечима і сказати у відповідь щось ухильне. Але натомість мовив:
— Так. Останнього разу вони нас ледь не дотиснули. Тієї ночі, коли загинув король Утер, ми були на волосок від поразки. Чує моє серце: якщо не вдарити по них тепер, наступна битва може стати для них переможною. Авжеж, їм доведеться попітніти для цього, ми ж просто так не здамося. Проте боюсь, їм це може вдатися. Давайте з'ясуємо детально, що маємо, а вже тоді розробимо наш план атаки.
— От і добре, — погодився Ґанелон. — Мене так само нудить від чекання. Нагадаєш мені, коли повернемось, і ми ще раз усе обмізкуємо.
На цьому наша нарада закінчилася.
Після обіду ми поїхали на північ і, заховавшись між пагорбами, дивилися згори на чорне коло. Почвари всередині нього справляли якийсь ритуал і займалися муштрою. Я оцінив їхню кількість у чотири тисячі. Ми мали воїнів тисячі дві з половиною. Ще в почвар були всякі тварюки: летючі, стрибучі, повзучі — ті, які шуміли ночами. Та ми володіли міцними серцями. Куди ж без них...
Кілька хвилин двобою сам-на-сам проти їхнього ватажка — і боротьба людей та нечисті закінчилася на користь однієї з ворогуючих сторін. Немає нічого легшого. Я не міг сказати цього відверто своїм супутникам, але то було чистою правдою.
Як не крути, відповідальність за все, що творилось усередині та поблизу кола, лежала на мені. Я це все спричинив, тож мушу покласти цьому край, якщо, звісно, вистачить сил.
Та от чи вистачить? Не був певен.
Під впливом страху, болю та гніву я згарячу вивільнив цю нечисть, і вона, тим чи іншим способом, являлась у кожному з існуючих світів. От що означає виголошене спересердя прокляття амберського принца!
Усю ніч ми спостерігали за ними, хранителями кола, а коли настав ранок, поїхали назад.
Рішення визріло: ми наступаємо!
За всю зворотну дорогу ніхто за нами так і не слідував. Повернувшись до замку Ґанелона, ми взялися розробляти подробиці операції. Бійці рвались у бій, і ми вирішили вдарити по ворогові впродовж пів місяця.
Уночі я розповів про все Лоррейн. Мене чомусь не облишало почуття, що вона мусить це знати. Я мав досить можливостей, щоб перенести її в іншу Тінь, навіть тієї ночі, аби тільки дама не була проти. Та Лоррейн не погодилася.
— Я залишуся з тобою, — сказала вона.
— Як хочеш.
Я не став їй казати про своє відчуття, ніби все перебуває у моїх руках, та схоже, вона й так це знала й чомусь довіряла мені. На її місці я не поспішав би з довірою, ну, та це вже не мій клопіт.
— Зрозумій, усе може закінчитися по-різному... — попередив я.
— Знаю, — твердо сказала Лоррейн, і я переконавсь, що їй справді відомо, що й до чого.
Тоді ми перейшли від балачок до іншого заняття, а пізніше заснули.
Лоррейн наснився сон.
Уранці вона сказала мені:
— Я бачила сон.
— Що ж тобі снилося?
— Майбутня битва, — відповіла жінка. — Я бачила, як ти зійшовсь у двобої з козлорогим.
— І хто переміг?
— Не знаю. Зате поки ти спав, я зробила одну штуку, що могла б тобі допомогти...
— Не варто було клопотатися, — сказав я. — Я спроможний сам про себе подбати.
— А потім мені приснилось, як я помру.
— Давай я заберу тебе в безпечне місце. Є у мене одне на прикметі...
— Ні, моє місце тут, — відповіла Лоррейн.
— Не подумай, що я хочу прив'язати тебе до себе, просто можу врятувати від того, що ти бачила уві сні. Повір, таке мені під силу.
— Вірю, але залишуся тут.
— Не будь дурною.
— Дай мені зостатися.
— Як знаєш... Слухай, я ж навіть можу переправити тебе на Кабру...
— Ні! Не треба.
— Курка безмозка!
— Знаю. Я кохаю тебе.
— ...безмозка й тому дурна. Не кохаю тебе, а ти подобаєшся. Пам'ятаєш?
— Ти його переможеш, — запевнила Лоррейн.
— Іди до дідька, — сказав я.
Опісля вона плакала, тихенько підвиваючи, і плакала доти, поки я її знову не заспокоїв.
У цьому була вся Лоррейн.
3
Якось уранці я почав перебирати у пам'яті все, що було в моєму житті. Про братів та сестер думав так, неначе вони — гральні карти, хоча то було неправильно, і я знав це. Згадав клініку, в якій до мене повернулася притомність, і битву за Амбер, і Лабіринт у Ребмі, й час у товаристві Мойри, яка тепер цілком могла належати Еріку. А ще того ранку думав про Блейза та Рендома, Дейдру, Каїна, Джерарда — і, звичайно ж, про Еріка. Звісно, це був ранок перед боєм, і ми стояли табором неподалік від кола. Дорогою на нас кілька разів нападали, але то були дрібні групки хранителів. Перебивши нападників, ми рухалися далі. Діставшись наміченого місця, отаборилися, виставили охорону й пішли відпочивати. Ніч проминула спокійно, ніхто нас не тривожив. Прокинувшись, я взявся міркувати, чи не думають мої брати й сестри про мене так само, як я про них. Якщо так, то це сумно.