Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
Усамітнившись у невеличкому гаю, збив у шоломі мильну піну і зголив бороду. А потім став неквапно вбиратись у свої поношені кольори. Був знову твердий, мов камінь, чорний, як земля, та злий, наче диявол.
Цей день вирішував усе. Я опустив забрало, натягнув кольчугу, застібнув пояс і вчепив Ґрейсвандір. Накинути плаща, застібнув його на шиї срібною трояндою, і цієї миті мене знайшов посильний — сповістити, що все майже готове.
Я поцілував Лоррейн, яка таки наполягла на тому, що буде тут. Потім сів на коня, свого чалого Стара, і рушив уперед.
Там зустрів Ґанелона й Ланцелота.
— Ми готові, — сказали вони.
Я викликав своїх воєначальників і дав їм останні настанови. Командири відсалютували, повернули коней та роз'їхалися.
— Уже скоро, — сказав Ланцелот, розкурюючи люльку.
— Як твоя рука?
— Краще, а особливо після того, як ти вчора над нею почаклував. Просто ідеально.
Піднявши забрало, я також почав розпалювати люльку.
— Ти збрив бороду? — здивувався Ланцелот. — Я без неї тебе навіть не уявляю...
— Так краще прилягає шолом, — пояснив я.
— Бажаю нам усім удачі, — сказав Ґанелон. — Не знаю ніяких богів, та якщо хтось із них нас підтримає, буду їм дуже вдячний.
— Бог один, — сказав Ланс. — І я молюся, щоб він був з нами.
— Амінь, — мовив Ґанелон, теж розкурюючи люльку. — На цей день.
— Він буде наш, — мовив Ланцелот.
— Так, — погодився з ним я. Сонце розворушило схід, уранішні птахи струсонули повітря. — Схоже, так воно й буде.
Ми докурили, вибили з люльок попіл, заховали їх у кисетах. Затягнули ремені, позастібали пряжки на обладунках, і Ґанелон сказав:
— Що ж, починаймо.
Підлеглі мені командири один за одним відрапортували про готовність моїх бійців.
З'їхавши схилом пагорба наниз, ми скупчилися перед початком кола. Жодного руху всередині, жодного натяку на присутність якихось бійців.
— І що ж наш Корвін? — запитав, звертаючись до мене, Ґанелон.
— Він з нами, — сказав я, і Ґанелон зміряв мене дивним поглядом; схоже, тільки тепер помітив троянду, а тоді енергійно кивнув.
— Давай команду, Ланцелоте, — скерував він, коли всі вже були у зборі.
Ланцелот дістав меч.
— В атаку! — вигукнув він, і крик його озвався стоголосою луною.
До того, як почало щось відбуватися, ми встигли подолати всередині кола пів милі. В авангарді їхали п'ятсот вершників. Примчали чорні кіннотники, й ми дали їм бій. Вони були зім'яті через п'ять хвилин, опісля ми рушили далі. І тут у небі загуркотів грім.
Засяяли блискавки, линув дощ.
Чорні хмари нарешті розродилися грозою.
Тонка лінія піхоти, в основному зі списами, перегородила нам шлях, намірившись стояти до останнього. Гадаю, кожен з нас відчув, що пахне засідкою, однак ми все-таки навалилися на противника. А потім нам у фланги вдарила кіннота.
Ми розвернулись їй назустріч, і почалася битва не на життя, а на смерть. Бій тривав хвилин зо двадцять... Ми трималися, чекаючи основних наших сил. А потім ті дві сотні, що залишилися живими, поскакали далі...
Люди. Ті, кого ми вбивали та хто вбивав нас, були людьми — із сірими, похмурими обличчями. Але не вони мене цікавили. Я шукав іншого...
Вони звідкись з'являлись, і, як я бачив, прохід, крізь котрий уся та нечисть пролазила в коло, не давав змогу проникнути всім одночасно, пропускаючи не більше певного числа за одиницю часу. Скільки саме? Цього я знати не міг. Поки що...
Ми зійшли на узвишшя. Ген-ген у долині лежала темна цитадель.
Я підняв меч.
Ми спустилися в долину, і тут вони атакували нас.
Вони сичали, квакали та лопотіли крилами. Отже, зрозумів я, люди в нього вже закінчилися. Ґрейсвандір палахкотів, як блискавка, як портативний електричний стілець. Я разив їх, щойно наближались, і вони помирали, охоплені полум'ям. Праворуч такий самісінький вогнистий слід залишав після себе Ланцелот. Він безперервно ворушив губами, очевидно, молився за вбитих. Ліворуч орудував Ґанелон, і за його конем також тягнулася низка вогнищ. Освітлювана блискавками цитадель щоразу ближчала.
Сотня чи приблизно стільки з нас рвонули вперед, і мерзенні тварюки розліталися наліво й направо.
Сотня нас, уцілілих, бурею мчала вперед, і тварюки встеляли своїми тілами наш слід.
Біля воріт цитаделі нас зустріла піхота — люди разом із тварюками. Ми налетіли на них.
Їх було більше, ніж наших бійців, але нам не залишалось іншого виходу.
Мабуть, ми дуже сильно відірвалися від своєї піхоти, та зараз я думав про інше. Час — от що було тепер найважливіше!
— Треба пробитися всередину! — вигукнув я. — Він там!
— Але він мій! — прокричав Ланцелот.
— Він уже чекає вас! — вигукнув Ґанелон, винищуючи нечисть коло себе. — Рвіть, коли зможете! Я підтримаю!
Ми косили їх без передиху, а потім шальки похилилися на їхній бік. Супротивник тиснув і тиснув на нас: і ті, які були у людській подобі, й ті, в котрих людське перемішалося з тваринним. Стягнувшись докупи, тримали колову оборону, коли підоспіла піхота, забрьохана від ніг до голови, і з ходу кинулася в бій. Ми знову метнулися до воріт, і цього разу до них добулися. Нас залишалося сорок-п'ятдесят.
Ми увірвались у двір цитаделі. Там теж були озброєні почвари, проте ми зім'яли і їх.
Нас було вже не більше дюжини, коли ми прорвалися до підніжжя чорної вежі. Тут дочікувався загін охорони — останній заслін.
— Давай! — закричав Ґанелон, коли ми спішилися з коней та врізалися в гущу охоронців.
— Давай! — закричав і Ланцелот. Я не знав, кому вони адресували заклики: один одному чи мені? Врешті-решт вирішив, що кричали мені, тож кинувся сходами вгору.
Я знав: він неодмінно буде там, у найвищій вежі. Треба викликати його на герць і перемогти. Не знав, чи вистачить сил на це, але був зобов'язаний так зробити, адже тільки мені відомо, звідки він прийшов, до того ж, я був тим, хто прикликав його.
Сходи впирались у важкі дерев'яні двері. Посмикав за ручку, та двері були замкнені зсередини. Тоді я щосили вдарив по них ногою, і вони з гуркотом обвалились усередину.
Він стояв біля вікна. Людське тіло в легкому панцирі, козляча голова, широкі плечі.
Переступивши поріг, я застиг.
Коли двері впали, він обернувся до виходу і тепер намагався вловити мій погляд через сталеве забрало.
— Смертний, ти зайшов недозволенно далеко, — з погрозою промовив він. — Та чи справді ти смертний?
У його руці зблиснув меч.
— Запитай у Стріґальдвіра, — порадив я.
— То це ти вбив його... — здогадався козлорогий. — Він узнав твоє ім'я?
— Може, й дізнався...
Зі сходів позаду мене долинули чиїсь кроки. Я відступив ліворуч од дверей.
До кімнати влетів Ґанелон.
— Стій! — закричав я йому.
Він застиг наче вкопаний.
— Ось він де! — Ґанелон обернувся до мене. — І хто ж це такий?
— Мій гріх проти того, що я любив, — пояснив я. — Не підходь до нього. Він мій.
— Будь ласка, як скажеш, — Ґанелон був нерухомий, ніби статуя.
— Ви серйозно? — запитав козлорогий.
— Зараз побачиш! — крикнув я, кидаючись до нього.
Та він не забажав фехтувати зі мною. Натомість зробив те, чого навіть найдурніший фехтувальник не дозволив би собі.