Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Але багато з них залишилися живими, коли були звільнені, — уточнив я. — І виглядали вони не бездушними, а радше такими, що втратили пам'ять, як і я свого часу. Тільки одне дивує. Якщо ті бліді вершниці з'являються вночі, чому б тоді за дня не завалити ці печери каміняччям?

— Казав цей звитяжець, що так і робили, — пояснив Ґанелон, — тільки користі з того не було жодної. Вони все одно виривались і ставали ще сильнішими, ніж раніше.

Хлопчисько набув попелясто-сірого кольору, однак, спіймавши мій запитальний погляд, ствердно кивнув.

— Їхній воєвода — тут його називають Хранителем — уже багато разів відбивав їхні напади, — продовжував Ґанелон. — Навіть провів якусь частину ночі з їхнім ватажком, блідим сучиськом Лінтрою, та чим вони займалися, переговорами чи розвагами, не знаю. Але користі це не дало ніякої. Наскоки тривали, а сили нападниць росли та росли. Врешті-решт, Хранитель вирішив стягнути всі сили в єдиний кулак і вдарити по цих пекельних тварюках. Він сподівався, що, розбивши їх ущент, покладе край їхнім нападам. І от у розпал баталії наш герой дременув з поля бою, — підсумував Ґанелон, махнувши мечем у бік хлопця. — І ми навіть не знаємо, чим закінчилася вся ця історія.

— Усе так і було? — запитав я у хлопця.

Той відвів погляд од вістря меча, на мить зазирнув мені в очі та повільно кивнув.

— Цікаво, — сказав я Ґанелону. — Дуже цікаво. Мене не облишає відчуття, що їхня проблема перетинається з нашою, яку ми тільки нещодавно розв'язали. Було б цікаво знати, хто ж там переміг.

Кивнувши, Ґанелон перехопив зручніше рукоять меча.

— Що ж, якщо він більше нам не потрібен...

— Чекай. Цей хлопчисько намагався вкрасти щось їстівне, так?

— Угу.

— Розв'яжи йому руки. І нагодуй як слід.

— Та ж він хотів нас обікрасти!..

— Чи це не ти розповідав мені, що вбив людину за пару чобіт?

— Так, але там була інша історія.

— Як це?

— Мене з ними не спіймали.

Після цих слів я не витримав і засміявся. Сміявсь і не міг зупинити регіт. Спочатку Ґанелона це розлютило, тоді збентежило. А потім він теж засміявся.

Хлопчисько дивився на нас, як на двох придуркуватих маніяків.

— Гаразд, — сказав нарешті Ґанелон, — гаразд.

Він схилився над зв'язаним, дужим поштовхом перекинув його долілиць і перетяв мотузку, що тримала п'ястки.

— Ходи, хлопче, — сказав Ґанелон, — зараз ми тебе підгодуємо, — він підійшов до наших клунків і розкрив кілька пакунків з їжею.

Підвівшись, юнак поклигав за ним. Жадібно накинувся на їжу, що дав йому Ґанелон. Хлопець часто та голосно плямкав, на жодну мить не відриваючи очей від Ґанелона. Якщо все розказане було правдою, моє завдання серйозно ускладнювалося. Війна роздирала країну, і знайти у ній те, що потрібно мені, буде значно складніше. Крім того, дивний ворог та його руйнівна міць також не вселяли оптимізму.

Я взявся допомагати Ґанелону розкласти невелике багаття.

— Як це змінює наші плани? — поцікавився він.

Вибір я мав невеликий. У кожній з тих Тіней, які були поблизу місця, що я обрав, коїлося приблизно те саме. Можна, звичайно, перейти у світ, де нема війни, але тоді я опинився б не там, куди хотів потрапити. І не знайшов би там того, чого шукав. Якщо сили Хаосу вічно чинять мені перепони на моєму шляху через Тіні у те місце, й якому я бажаю опинитися, то це означає, що моє бажання і є причиною цього втручання, й хоч-не-хоч, а доведеться щось із цим робити, і чим раніше, тим краще. Окільних шляхів тут не було. Такі правила гри, й нема на кого нарікати за них, адже встановив їх не хто інший, як я.

— Ми поїдемо далі, — сказав я. — Бо це і є те саме місце, куди я бажаю потрапити.

Хлопець коротко скрикнув, а тоді — можливо, почуваючись моїм боржником після того, як я не дав Ґанелону зробити в його тілі ще кілька дірок, — застеріг мене:

— Не їдьте в Авалон, сер! Ви не знайдете там нічого доброго! Вас уб'ють!

Усміхнувшись йому, я подякував за попередження. А Ґанелон хихикнув і сказав:

— Давай прихопимо його із собою, хай відповість за дезертирство перед трибуналом.

Почувши це, хлопчисько зірвався на ноги і кинувся бігти.

Усе ще сміючись, Ґанелон дістав кинджал і вже прицілився, щоб метнути його навздогін втікачеві, та я стукнув його по руці, й зброя пролетіла далеко від мішені. Хлопчисько зник у гущі лісу, а Ґанелон усе ще сміявся.

Опісля, підібравши кинджал із землі, сказав:

— Шкода, що ти не дав мені його прикінчити.

— Я так вирішив.

Ґанелон понизав плечима.

— Якщо вночі він повернеться назад і переріже нам горлянки, боюся, ти будеш іншої думки. Але вже не зможеш думати...

— Можливо. Тільки він такого не зробить, і ти це добре розумієш.

Знову стенувши плечима, Ґанелон нанизав на прут кусень м'яса і почав гріти його над вогнем.

— Чого війна його навчила, то це давати драла, — визнав Ґанелон. — Може, нам пощастить, і ми прокинемося завтра живі та неушкоджені.

Він відкусив шмат м'яса й став жувати. Мені сподобалося те, чим займався Ґанелон, і я також узяв кусень м'яса.

Набагато пізніше, коли стояла глупа ніч, я прокинувся від тривожного сну й лежав, споглядаючи зорі, що мерехтіли крізь запону листя. Якась частинка мого розуму, котра відповідала за знамення, мертвою хваткою вчепилась у того хлопця й не давала спокою ні мені, ні йому. Минуло ще чимало часу, поки я знову зміг заснути.