Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Розплющивши очі, я найперше побачив над собою небо. Мене поклали горілиць на ковдру, постелену на землі.

— Боюся, він збирається жити далі, — почувся голос Ґанелона, і я повільно повернув голову в його бік.

Він сидів на краєчку ковдри, меч тримав на колінах. Поряд із Ґанелоном була Лоррейн.

— Як справи? — запитав я.

— Ми перемогли, — сповістив Ґанелон. — Як ти сказав, так усе й сталося. Коли ця тварюка сконала, усе закінчилось. Їхні люди попадали мертві, а тварюки згоріли.

— От і добре.

— Сиджу оце тут та й думаю: куди поділася моя ненависть до тебе?

— Є якісь міркування?

— Я б не сказав. Може, тому, що ми з тобою схожі. Не знаю.

Я всміхнувся Лоррейн.

— Як добре, що твоє пророцтво влучило пальцем у небо. Битва вже закінчилась, а ти жива.

— Смерть уже тут, — мовила вона, не відповідаючи на усмішку.

— Тобто?

— Люди досі розказують, як лорд Корвін скарав на смерть мого діда: його привселюдно волочили кіньми, а потім четвертували за те, що він очолив одне з перших повстань проти лорда.

— То був не я, — сказав я дамі, — а одна з моїх тіней.

Проте Лоррейн лише похитала головою:

— Корвіне з Амбера, я є тим, ким я є.

Сказавши це, вона підвелася й пішла.

— Що це було? — поцікавився Ґанелон, зовсім не звернувши уваги на слова Лоррейн. — Ота потвора, котра була у вежі, — вона хто?

— Моє породження, одна з тих тварюк, яких я накликав, наклавши на Амбер прокляття. Цим відкрив потворам, котрі живуть по той бік Тіні, шлях у справжній світ. Вони відшукують найлегші дороги та стежки і йдуть ними в Амбер. Тут за таку дорогу правило коло. В інших місцях воно може виглядати зовсім інакше. Той шлях, який тягнувся через вашу тінь, я закрив. Тож тепер можеш жити й не тужити.

— Це тому ти тут?

— Ні, — сказав я. — Якщо чесно, то ні. Я йшов на Авалон, коли мені зустрівся Ланцелот. Не кидати ж його напризволяще, на смерть! Я приніс його сюди, ну а тут, крок за кроком, засмоктала мене ця історія, тим паче, що і я приклав до неї руку.

— На Авалон? Отже, ти казав неправду, він не знищений?

Я заперечно похитав головою.

— Не зовсім так. Наш Авалон загинув, але в Тіні я можу відшукати якусь його подобу.

— Візьми мене з собою...

— Ти при своєму розумі?

— Так, просто хочеться ще раз поглянути на землю, звідки я родом, навіть якщо це мені чимось загрожуватиме.

— Я не маю наміру там жити, — попередив я, — а готуватимуся до війни. Є в Авалоні рожевий порошок, яким ювеліри шліфують каміння. Якось в Амбері я ненароком з'ясував, що у вогні він вибухає. Отже, йду, щоб роздобути цього порошку, наробити рушниць і озброїти ними військо. Ми візьмемо Амбер, і я нарешті отримаю трон, на який претендую.

— А ті тварюки, котрі живуть за Тінню? Ти про них казав...

— Опісля займуся ними. Коли ж програю, то цим доведеться зайнятись Еріку.

— Ти колись казав, що він випалив тобі очі та кинув у камеру в підземеллі?

— Так і було. Очі в мене виросли нові. А я втік.

— Ти просто демон.

— Не тільки ти це кажеш. Та я вже не сперечаюся.

— То візьмеш мене з собою?

— Якщо ти ще не передумав. Але май на увазі, цей Авалон не такий, як той, у котрому ти мешкав, — попередив я.

— Та ні, в Амбер!

— Ти збожеволів!

— Ні. Просто давненько бажаю побувати в цьому казковому містечку. Після того, як побачу Авалон, мабуть, захочеться повоювати десь іще. Скажи, я був поганим полководцем?

— Та ні.

— То навчиш мене вправлятися з отими штуками, які звуться рушницями, а я допоможу тобі у найвеличнішій з усіх баталій. Ще кілька літ — і я зійду на дідугана. Візьми мене з собою...

— Може статися й так, що кістки твої білітимуть коло підніжжя Колвіру, разом з моїми.

— Хто може знати наперед, чим закінчиться битва? Я таки ризикну, — підтвердив Ґанелон.

— Роби як знаєш. Можеш іти.

— Дякую тобі, володарю.

На ніч ми розбили табір там, де стояли, а вранці рушили назад до замку. Я спробував знайти Лоррейн, з'ясував, що вона втекла з Мелкіном, одним із нижчих чинів, з котрим колись у неї був роман. Я знав, Лоррейн була засмучена, однак вона могла хоча б вислухати мої пояснення подій, про які їй відомо лише з чужих слів. Тож вирішив наздогнати втікачку.

Я осідлав свого Стара, поміркував, перебираючи всі напрямки, в яких вони могли поїхати, обрав найімовірніший — і поскакав. Учинок Лоррейн був абсурдним, та я не міг її ні в чому звинувачувати. Якби козлорогого вбив не я, а хтось інший, то його зустрічали б не так, як мене, коли б він повернувся до замку. Люди ще добре пам'ятали страшилки про тутешнього Корвіна, і кожна розповідь про нього мала демонський присмак. Люди, з якими я працював, з якими бився пліч-о-пліч, тепер дивилися на мене очима, де був не тільки страх; щойно побачивши мене, швидко опускали погляд чи переводили його на щось інше. Може, боялися, що захочу залишитися тут, стати їхнім правителем. І, думаю, кожен полегшено зітхнув — окрім Ґанелона, звісно, — коли я збирався в дорогу. Ґанелон, той, напевне, боявся, що я, всупереч своїм обіцянкам, не повернусь, аби забрати його. Тому він, мабуть, і просився поїхати разом зі мною по Лоррейн. Однак це була справа, яку я мав залагодити сам-один, без сторонньої допомоги.