Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Не знаю.

— Там тепер точно щось є! — у голосі Лоррейн зазвучали істеричні нотки. — Воно поряд! Зовсім поряд! Послухай! Послухай!!!

— Ану цить! — крикнув я, відчуваючи на зашийку холодне поколювання, яке помалу обвивалося навколо горла. — У дальній кут, за ліжко, уже!

— Я боюся темряви, — заскиглила Лоррейн.

— Утікай туди, бо оглушу тебе і занесу силоміць. Тут ти тільки заважатимеш.

І тільки-но Лоррейн метнулась у протилежний кут кімнати, за вікном щось заляскало, зашкрябало по каменю, перекриваючи шум бурі.

А за мить я побачив пару червоних, як розпечені жарини, очей. Одразу ж відвернувся. Невідоме створіння стояло на виступі підвіконня та впритул дивилося на мене.

Воно було високе, понад шість футів заввишки, з великими гіллястими рогами, що росли йому з чола. Нічим не прикрита шкіра мала попільно-сірий колір. Без статі, з величезними шкірястими крилами, які губилися в темряві. У правій руці чудовисько тримало короткий масивний меч, усе лезо котрого вкривали руни, а лівою схопилося за віконну решітку.

— Зайдеш — і зустрінеш свою смерть, — гучно вимовив я, спрямовувавши вістря Ґрейсвандіра в груди чудовиську.

Воно реготнуло. Стояло у вікні та сміялося з мене. Чудовисько знову спробувало перехопити мій погляд, але я уникав цього. Якщо воно зазирне мені в очі, то дізнається, хто я такий, так само, як отой пекельний кіт у лісі.

Чудовисько заговорило, і голос його нагадував звуки фагота.

— Ти не він, — проказало воно, — ти менший і старший. Та все ж... Цей меч... він був тільки у нього. Хто ж ти такий?

— А ти? — запитав я.

— Моє ім'я — Стріґальдвір. Приклич мене — і я з'їм твоє серце та печінку.

— Прикликати? Я й вимовити таке ім'я не зможу, а від мого цирозу в тебе буде розлад шлунка. Іди геть!

— Хто ти? — повторило чудовисько.

— Міслі, гаммі гра'діль, Стріґальдвір, — промовив я, і чудовисько підстрибнуло так, наче його хтось ударив.

— Ти хочеш вигнати мене таким простеньким заклинанням? — запитало воно, зручніше вмощуючись на вікні. — Я не з нижчих створінь.

— Тобою трохи тіпнуло, чи мені це здалося?

— Хто ти? — знову запитало чудовисько.

— Тебе це не стосується, потворо! Сонечко, сонечко, полети додому...

— Я зобов'язаний чотири рази запитати в тебе, хто ти такий, але ти все одно не скажеш. Зате після того я можу зайти і вбити тебе. Хто ти?

— Чорта з два, — сказав я, підводячись. — Спробуй зайти сюди — і згориш!

Чудовисько відірвало решітку й, увірвавшись за нею до кімнати, згасило свічку.

Я кинувся йому назустріч, Ґрейсвандір натрапив на темний порунований меч, посипались іскри. Трохи ближнього бою, тоді я відскочив назад. Мої очі вже звикли до напівтемряви, тож бачив не гірше, ніж при світлі. Чудовисько також мало непоганий зір. Воно було сильніше за людину, та як на те пішло, я теж не ликом шитий. Ми кружляли по кімнаті. Нас обдував крижаний вітер, а при проминанні вікна в лице мені вдарили холодні краплі дощу. Коли Ґрейсвандір уперше дістав чудовисько — це був націлений у груди ріжучий удар, — воно не видало жодного звуку, лише по краях його рани затанцювали крихітні язички полум'я. Коли мій меч дістав його вдруге — я влучив йому в передпліччя, — воно закричало, почало сипати прокльонами.