Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Я стояв над струмком і, часто кліпаючи, дививсь у небеса омитими очима. Бачив, як вибілюється місяць і як чіткішають його розпливчасті краї. Зі мною таке було вперше в житті. Я не зводив погляду з цього видива. Намилувавшись місяцем, пробігся очима по небу, по низці хмар, горах за кількасот метрів звідси, по деревах, що росли вдалині. Потім знову вп'явсь у місяць, яскравий і чітко окреслений. Радість була безмежною, очі бачили так, як колись.

Почувши мій сміх, Ґанелон відсахнувся, та доправлятися до причин радості не став.

Перемагаючи бажання затягнути пісню, я знову осідлав коня, виїхав на дорогу, і ми рушили далі. Темніли, глибшаючи, тіні, зірки розсипалися в небі над нами, проливаючи сяйво крізь гілля дерев. Я набрав повні груди нічного повітря, затримав дихання на мить — і видихнув. Знову був самим собою, і це відчуття мені подобалося.

Порівнявшись зі мною, Ґанелон упівголоса проказав:

— Б'юсь об заклад, там будуть вартові.

— Звісно, — погодивсь я.

— То, може, краще їхати не дорогою?

— Ні. Не хочу, аби хтось подумав, що я криюсь. А якщо і приїдемо зі супроводом, то невелика біда. Хто ми? Подорожани, та й по всьому.

— А як почнуть доправлятися, звідки, куди і навіщо?

— Ну то скажемо їм, що ми — найманці. Прочули, що в їхньому королівстві війна, і подалися шукати заробітку.

— Твоя правда. Ми й схожі на них. Сподіваюся, вони матимуть час приглянутися до нас краще.

— А якщо й не приглянуться, то які з нас мішені?

— Так то так, тільки це мене не дуже тішить.

Я вслухавсь у тишу, аби не проґавити тупіт копит по дорозі. Дорогу, якою ми їхали, важко було назвати прямою. Вона звивалася чи не щокроку, і лише коли спереду завиднів підйом, стала прямою. Ми піднялися, ліс навколо нас тепер був ще рідкішим.

Коли виїхали на вершину пагорба, перед нами несподівано відкрився краєвид, який розтягнувся на кілька миль.

Ми зупинили коней біля стрімкого прямовисного обриву метрів десять-п'ятнадцять завглибшки, за яким починалася полога долина, що тягнулася з милю, а далі переходила в порослі рідким лісом пагорби. По всій долині горіли похідні багаття, а в центрі її було розбито кілька наметів. Неподалік паслися коні, багато коней, і, за моєю оцінкою, табір налічував кількасот осіб.

— Принаймні з вигляду нормальні люди, — сказав, зітхнувши, Ґанелон.

— Так.

— ... ну, а коли вони ще й воїни нормальні, то вже давно стежать за нами. Надто вигідне місце, щоб не поставити тут вартових.

— Правда.

Ззаду почувсь якийсь шум. Не встигли ми обернутись, як чийсь голос скомандував:

— Ані руш!

Він пролунав зовсім близько. Я таки повернув голову на звук і побачив чотирьох чоловіків. Двоє стояли, націлившись у нас арбалетами, інші двоє тримали мечі.

Один із них ступив два кроки до нас і наказав:

— Злізайте з коней! Сюди, на цей бік! Повільно!

Ми спішились і повернулися до них лицем, тримаючи руки подалі від зброї.

— Хто ви такі? Звідки приїхали? — запитав він.

— Ми найманці, приїхали з Лоррейн, — відказав йому я. — Чули, що тут у вас бентежно, от і шукаємо, куди б піти на службу. Ми йшли у табір, отой, що в долині. Він ваш, надіюся?

— А якщо я скажу, що цей табір не наш, а ми — передовий дозор загону, який збирається по ньому вдарити?

Я понизав плечима.

— А хоч би й так! Чи не хоче ваш загін заручитися підтримкою пари вояк?

Незнайомець сплюнув.

— Хранителю такі вояки й задарма не потрібні, — повідомив він. І додав: — Із яких країв будете?

— Зі сходу, — відповів я.

— Не так давно були в дорозі у вас якісь труднощі?

— Та ні, — я понизав плечима. — А що, мали бути?

— Навіть не знаю... — не дуже впевнено сказав незнайомець. — Здайте зброю. Вас проведуть у наш табір. Там допитають — про все, що ви могли бачити на сході незвичайного.

— Нічого незвичайного ми там не бачили, — запевнив я.

— Бачили, не бачили, може, вас там ще й нагодують... Але на службу навряд чи візьмуть. Битва вже відбулася, ви трохи запізнились. А зараз здайте зброю.

Він підкликав до себе ще двох чоловіків (вони ховалися за ближніми деревами), познімав із нас пояси з мечами й наказав тим двом звести нас у долину. Ми взяли коней за повіддя, наші супутники побрали нашу зброю, і щойно ми намірилися йти, як той, котрий нас допитував, крикнув:

— Стривайте!

Я обернувся до нього.

— Ви! — звернувся він до мене. — Як вас звати?

— Корі, — відповів я.

— Стій спокійно!

Він підійшов ще ближче, майже впритул. Секунд десять вдивлявсь у моє обличчя.

— А в чому річ? — запитав я.

Замість відповісти, вивідувач розпустив гаман, що висів у нього на поясі, видобув з нього жменю монет і підніс їх собі під самісінькі очі.

— Прокляття! — вилаявся незнайомець. — Дуже темно, а палити вогонь не можна.