Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6056-1
- Переводчик: Анатолій Сагак
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна». Краткое содержание книги:
У приватній лікарні Тіні Земля чоловік на ім'я Карл Корі одужує після автокатастрофи. Утративши пам'ять, він і не здогадується, що насправді є одним із дев'яти принців Амбера — Корвіном. Чоловік тікає з лікарні. Йому вдається знайти свою сестру, а потім і брата, відшукати дивну колоду карт Таро, на яких зображений і він сам, а потім пройти Лабіринтом... Згадавши, хто він насправді, Корвін прагне здобути корону Амбера.
Та він ще не знає, що проти королівства збираються злі сили...
Наскільки відвертим я міг бути з ним? Адже не мав і найменшої гадки про те, з ким Бенедикт дружив, а з ким був на ножах. Я не бажав відкрити причини його добровільного вигнання з Амбера, згадавши неправильні реалії. Мав би почати з чогось доволі нейтрального, а під час розповіді, слово за слово, витягувати щось із нього. Навіть одне не до ладу мовлене слово могло видати, що я знаю причини його добровільного вигнання, а цього мені не хотілось. Отже, треба почати з чогось нейтрального і вже у ході розмови з'ясовувати, що й до чого.
— Та починай уже, — озвався Бенедикт. — І чесно кажучи, мені однаково, які новини будуть першими.
— Почати можна всяко, — проказав я. — Важко, навіть не знаю... Найкраще, мабуть, повернутися до самісінького початку і повести всю розповідь звідтіля.
Я знову пригубив вина з келиха.
— Так, — вирішив я. — Так буде найпростіше, хоча більшість подій спливли у мене в пам'яті порівняно недавно.
По хвилі я почав оповідь:
— Коли минуло кілька років після того, як ми розбили Місячних наїзників з Ґенеша і ти покинув Амбер, ми з Еріком не на жарт посварилися. Звісно, це була сварка за те, хто має стати спадкоємцем. Батько знову почав вовтузню навколо свого зречення, але наступника не назвав. І тут одразу спалахнули давні суперечки на тему, хто має більше прав на трон Амбера, як же без цього! Ніхто не заперечуватиме того факту, що ти й Ерік — мої старші брати, але ж і Фієлла, наша з Еріком мати, побралася з батьком, коли він покинув Клімнею... Вони...
— Досить! — гаркнув Бенедикт і так влупив по столу, що він аж затріщав.
Каганець затрусився, розплескав олію, однак якимось дивом устояв. Тієї ж миті полотнище при вході відіпнулось, у проході постав стривожений вартовий. Бенедикт мовчки зиркнув на нього, і той щез.
— Не хочу встрявати у суперечку про те, наскільки законним є наше походження, — сказав тихенько брат. — Оте сумнівне задоволення — одна з причин, які ще на початку примусили мене відмовитися від них. Прошу тебе, говори без цих ліричних відступів.
— Гм... добре, — погодивсь я, легенько прокашлюючись. — Як я уже сказав, ми кілька разів добряче через це посперечались. А одного чудового вечора нам здалося, що лише слів недостатньо. І ми побилися.
— Дуель?
— Навіщо зайві церемонії? Я назвав би це так: у нас одночасно виникло бажання умертвити один одного. Принаймні бій тривав дуже довго, й Ерік мене переміг, навіть хотів стерти на порох. Трохи забігаючи наперед, додам, що все це зміг пригадати років п'ять тому, — Бенедикт з розумінням кивнув, і я продовжив. — Про те, що сталось одразу після того, як я знепритомнів, можна тільки здогадуватися, та Ерік ледь не вбив мене, й то власноруч. Коли я отямився, то був у Тіні з назвою Земля, в місті, яке зветься Лондон. Там тоді лютувала чума, і я теж підчепив цю хворобу. А коли очуняв, то все, що відбувалося до Лондона, з моєї голови як вітром видуло. Кілька століть провів у тій Тіні, усе намагаючись відповісти на запитання, хто я такий. Об'їздив цю Тінь уздовж і впоперек, час від часу вв'язувавсь у якісь кампанії. Я навчався в їхніх університетах, спілкувався з найавторитетнішими умами, консультувався зі світилами медицини... Та що б не робив, моє минуле залишалося для мене таємницею. Достеменно знав, що відрізняюся від більшості людей, і щосили намагався приховати це. Страх як злостився, бо міг мати все, що хотів, окрім одного, того, чого бажав над усе: знати, хто я такий і ким був колись.
Знову прокашлявшись, продовжив:
— Збігали роки, але цей гнів і це бажання не минали. А потім я потрапив в аварію, травмував голову, і згадана біда запустила ланцюжок тих змін, які й пробудили мої найперші спогади. Було це п'ять років тому, та іронія долі в тому, що маю серйозні підстави вважати: в аварії винний Ерік. І судячи з усього, весь цей час на Землі жила Флора й наглядала за мною.
Я потягнув далі ланцюжок своїх припущень:
— Ерік, найімовірніше, не ризикнув укоротити мені віку власноруч. Він бажав моєї смерті, але не хотів, щоби слід від неї вів до принца Амбера. Тож просто закинув мене в таку Тінь, де я не мав шансів вижити, а сам повернувся додому і розказав усім, що ми посварилися. Мовляв, я розізлився на весь білий світ і поскакав казна-куди, однак пригрозив йому, що повернуся. Того дня ми якраз полювали в Арденському лісі, лише Ерік та я, і більше ні душі.
— Дуже дивно, — урвав мене Бенедикт, — що двоє заклятих суперників за подібних обставин вирішують поїхати на полювання...
Я сьорбнув із келиха вина й посміхнувся.
— Можливо, я надто спрощую. Могло бути й так, що ми двоє радо схопилися за цю нагоду пополювати вдвох. Ерік, я — і більше ні душі.
— Розумію, — кивнув Бенедикт. — Отже, все могло повернутися зовсім інакше?
— Ну, так одразу й не скажеш... Навряд чи я зайшов би настільки далеко. Але, звісно, кажу так тепер. Людям, знаєш, властиво змінюватися... А тоді?.. Напевне, я зробив би з ним те ж саме. Не ручаюсь, але й не заперечу.
Бенедикт кивнув знову, а я ледь не скипів. Утім, мій гнів майже відразу переріс у здивування.
— На щастя, не збираюся нічим виправдовувати свої вчинки, — вів я далі. — Повернімося до моїх припущень. Відтоді Ерік стежив за мною. З одного боку, був дуже розчарований тим, що я вижив, а з іншого, його цілком влаштовувало те, що нічого не можу зробити. Він прилаштував Флору наглядати за мною, і між нами тривалий час панував мир. А потім (це знову ж таки моє припущення) наш татусь зрікся трону й щез, залишивши невирішеним питання спадкоємця...
— Чорт забирай, — перервав Бенедикт, — та не було ніякого зречення! Він просто взяв і мов крізь землю провалився. Вранці його спальня виявилася порожньою, навіть ліжко не було розстелене. Записок, котрі могли б щось пояснити, там теж не знайшли. Всі бачили, як він ішов до себе, але ніхто не зафіксував, щоби він виходив. Але навіть на це довгенько дивилися без найменших підозр. Спочатку всі подумали, що він знову подався у Тіні, може, шукати нову наречену. Минуло ще багато часу, поки ми щось запідозрили. Або це такий новий спосіб зрікатися трону.
— Таких деталей я не знав, — довелося визнати мені. — Мабуть, твої постачальники інформації були ближчі до центру подій, ніж мої.
Бенедикт лише кивнув, збудивши у моїй голові тривожні роздуми про те, з ким він підтримував зв'язки в Амбері. Наскільки я міг судити, у ті дні він був більшим прихильником Еріка.
— А ти сам коли навідувався туди востаннє? — запитав я навмання.
— Років двадцять із гаком тому, — відповів Бенедикт. — Але я постійно з кимось контактую.
Отакої! І всі мої братики та сестрички про це ні пари з уст! Ясна річ, Бенедикт не міг не розуміти того, що я витлумачу його слова як застереження — чи, може, навіть як загрозу. Мій розум гарячково працював. Без сумніву, Бенедикт мав колоду наших карт. Я подумки розклав їх віялом і почав поквапливо перебирати зображених на них людей. Рендом стверджував, що нічого не знає про те, де перебуває Бенедикт. Давно не було чути Бранда, й ніхто не знав, де він. Я давно підозрював, що він живий, але ув'язнений десь у малоприємному місці та не має змоги тримати в курсі амберських подій. Флора теж відпадала: донедавна вона перебувала на Землі. Левелла нині у Ребмі, Дейдра також там, та й коли ми востаннє бачилися в Амбері, її не дуже шанували там. Фіона? Джуліан говорив, що вона десь на півдні, але де саме, він не знав. І все ж невідомо, як Фіона там опинилася?
Отже, залишаються Джуліан, Джерард і Каїн. Та Ерік власною персоною. Еріка можна викреслити. Він не змальовував би деталі батькового «зречення» в такому стилі, як повідав про них Бенедикт. Джуліан був за Еріка, однак не забував і про свої високі інтереси. Він міг би поділитися тим, що знав, якби в майбутньому це обіцяло йому виграш. Те саме з Каїном. Стосовно Джерарда, то він завжди вражав мене тим, що більше дбав про добробут Амбера, ніж сушив собі голову, хто успадкує трон. З іншого ж боку, Джерард не був великим прихильником Еріка і виступив би радше на підтримку Блейза чи мене, ніж його. І, як на моє переконання, легко міг би вирішити, що поінформованість Бенедикта про події в Амбері — це страхування від нещасних випадків для всього королівства. Отже, це майже напевне був Джерард. Джуліан мене ненавидів, із Каїном ми не були ні великими друзями, ні запеклими ворогами. А щодо Джерарда, то з ним мене пов'язували приємні спогади з часів мого дитинства. Я мав чимскоріше з'ясувати, з ким Бенедикт підтримує стосунки. Сам він цього не скаже, принаймні поки не знає моїх нинішніх намірів. Його зв'язок з Амбером будь-якої хвилини міг бути використаний як проти мене, так і мені на користь. Усе залежало від його волі та ще від того, з ким він виходив на зв'язок. Таким чином, цей зв'язок був мечем та щитом Бенедикта, і не дуже приємно, що він так явно дав мені це зрозуміти. Я вирішив списати його надмірну настороженість на свіже поранення, адже точно знав, що за весь час не заподіяв йому жодної неприємності. Отож, і я мав поводитись обережніше, ніж звичайно. Сумно таке розуміти, коли зустрічаєш брата після стількох років розлуки...