Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття
- Автор: Андрейчик Марко
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-465-4
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття». Краткое содержание книги:
У книжці «Інтелектуал як герой в українській прозі 90-х років XX ст.» розглянуто прозу провідних авторів того часу як захопливий наратив, наповнений колоритними персонажами. Д-р Марко Андрейчик зосереджується на ролі інтелектуала у створенні пострадянської української ідентичності, відстежує злети й падіння цих героїв у процесі їх намагання переінакшити творчу сферу.
У прозових творах, написаних вісімдесятниками, совковий персонаж, як правило, розмовляє російською або суржиком; такого героя часто висміювано і/або зображувано в неґативному світлі. Дистанціюючись від російської мови, українські інтелектуали намагаються продемонструвати свою окремість від совка. Це особливо очевидно, коли український інтелектуал залишає Україну і наражається на неуцтво світу у тому, що стосується України; такі сцени з’являються у творах багатьох авторів, включаючи Забужко, Андруховича, Євгенії Кононенко і Юрія Іздрика.
У романі Іздрика «Подвійний Леон» головний герой опиняється на вокзалі у Варшаві, приїхавши до Польщі на лікування; він знає, що до нього приступлять з короткими гужами мафіозні головорізи, вирішивши, що перед ними громадянин однієї з країн, які колись виникли на теренах колишнього Радянського Союзу, і пам’ятає, що головний показник цього є використання російської мови. Тим-то він намагається дистанціюватися від російської мови, щоб його автоматично не зарахували до групи беззахисних громадян колишнього Союзу, які їдуть залізницею нелеґально торгувати на Захід. На станції до наратора підходить кремезний бандит у спортивному костюмі і кидає йому російською: «Землячок, поговорить надо»[172]. Наратор вдає, що не розуміє російську мову, і намагається порозумітися, використовуючи свій невеличкий запас польських слів. Це робиться не тільки з практичних міркувань або міркувань безпеки — це теж приклад того, як він бачить свою особистість.
Але те, що хтось розмовляє українською мовою (чи не розмовляє російською) не означає, що він стовідсотково входить до «анти-совкового підпілля». Насправді, серед злодіїв, які з’являються в романах Андруховича, є персонажі, які розмовляють українською, щоб обдурити героїв романів. Приміром, у «Рекреаціях» підозрілий комсомольський активіст Біленкевич розмовляє українською мовою з поетами, які прибули на свято Воскресаючого Духу у Чортопіль, але коли він випадково переходить на російську, виникає підозра, що він є аґентом радянської системи[173]. У «Московіаді» до українського інтелектуала Отто фон Ф. у підземеллях московського метро звертається якийсь україномовний «Сашко». Отто з підозрою ставиться до надміру привітного «Сашка» (ім’я якого завжди пишеться в лапках, натяк читачеві, що це якесь псевдо), і коли «Сашко» запитує його: «До речі, як вам моя українська?» — Отто відповідає: «Бажає гіршого… Надто правильна, і це відразу робить очевидною вашу професію…» Згодом, коли «Сашко» читає Отто написаного ним українського вірша, доходить до суперечки між двома чоловіками, про яку розказує Отто. Починається вона з мелодраматичної декларації «Сашка»:
— О мово рідна, що без тебе я?
— Гівно, — відповів ти йому.
— Перепрошую? — не зрозумів «Сашко».
— Я мав на увазі, що без рідної мови жоден чекіст нікуди не годиться[174].
Письменники-вісімдесятники часто чіпляють наліпку ексклюзивності на українську мову. Хоча вони самі часто експериментують з мовою у своїх прозових творах, вісімдесятники вважають, що вони є хранителями «істинної» української мови і зазвичай закидають урядовцям офіційні спроби унормування мови, вважаючи їх безграмотними, нещирими і, врешті-решт, небезпечними для мови. Таким чином, у прозі вісімдесятників українська мова виконує подвійну функцію інакшості; вона витісняє її носіїв на задвірки у руслі радянського і пострадянського status quo, і водночас з точки зору україномовних інтелектуалів вона відділяє їх від суспільства, з яким вони самі не хочуть себе ототожнювати — це психологічно підсилює їхню самооцінку в цьому суспільстві. В обох випадках почуття інакшості стає чинником ідентичності українського інтелектуала в цих прозових творах.
7. Спільнота інших
Під словом МИ просимо не розуміти якусь творчу спілку, чи просто групу людей. МИ — то навіть не духовна спільнота, то просто займенник, одне з багатьох слів.