Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття
- Автор: Андрейчик Марко
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-465-4
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття». Краткое содержание книги:
У книжці «Інтелектуал як герой в українській прозі 90-х років XX ст.» розглянуто прозу провідних авторів того часу як захопливий наратив, наповнений колоритними персонажами. Д-р Марко Андрейчик зосереджується на ролі інтелектуала у створенні пострадянської української ідентичності, відстежує злети й падіння цих героїв у процесі їх намагання переінакшити творчу сферу.
Мовляв, ми знаємо, що ви стомилися від добротних традиційних романів, яких в Україні завжди було повно (?), ви вважатимете новий такий роман банальністю (?), але ми пропонуємо вам ось — нову, свіженьку постмодерну форму — читайте і тільки пікніть хтось, що вам вона не до вподоби! Вона мусить подобатися! Бо це прикольно, це класно, це стильно…
Ні, не мусить! І не подобається. Напевне наша аудиторія ще страх яка незріла[175].
Семків закінчує есе, заявляючи, що Іздрик — письменник, який зациклився писати в стилі, у якого нема реальної аудиторії, і що свій неабиякий талант автору краще покласти на прозу в більш традиційному вигляді. Що Семківу не щастить розглянути як слід у своїй статті — це те, що постмодернізм може бути потужним засобом, з допомогою якого постколоніальна культура бореться проти марґінальної позиції в умовах наступу культури колонізатора. Проте, твердження критика, що така марґінальна культура, можливо, не надається для постмодерністської реконструкції, відкриває цікаву думку, що пронизує прозу вісімдесятників. Ці письменники, які належать до марґінальної культури, позбавленої міцної основи, на якій можна було б розпочати деконструкцію, часто шукають стабільності, яка, здавалося б, суперечить самим ідеям постмодернізму. Завдання для них — відчути сенс структури і використати її підтримку і водночас не сповзти у ті ж таки тоталітарні тенденції системи, на яку вони наскакували і яку руйнували упродовж більшої частини 90-х років. Кілька вісімдесятників відгукнулися на цю дилему, намагаючись створити спільноту, яка забезпечувала б для цього потрібний баланс, дозволяючи моральному й метафізичному — притаманному мові, якою вони творять — існувати у не-абсолютистській формі. Розрізняючи у своєму есе тотальність і тоталітаризм, Йост Германд пише, що «ідеологія — не автоматично тоталітарна тому, що вона сприяє тотальності, бо тільки ті погляди тоталітарні, які підносять окремий дискурс до статусу ексклюзивної обґрунтованості»[176]. Проза вісімдесятників, по суті, відбиває спробу пострадянського українського інтелектуала створити «відкрите суспільство», що дотримувалося б постструктуралістської відмови від тоталітаризму (несвободи), але допускало б включення тотальності (уявлення про метафізичне).
Письменники-вісімдесятники натрапили на три головні теоретичні проблеми в останнє десятиліття XX ст.: як підтримувати структуру і одночасно дозволяти різноманітність, як пом’якшити невід’ємний зв’язок з мораллю і не впадати в абсолютизм і як будувати спільноти, не виключаючи інших. Ліотар, праці якого (поряд з дослідженнями інших постмодерністських теоретиків) справили неабиякий вплив на вісімдесятників у часи ейфорійного руху, попереджав про страх перед обмеженням вільної самості і спростував можливість досягнення стабільності. Постструктуралізм захищав різницю і сумнівався в нормалізації структури, попереджаючи про її небезпеку. Знову ж таки, ці моделі вельми корисні в процесі опису пострадянської української культури в часи ейфорійного руху і спроби письменників-вісімдесятників вирішити свою постколоніальну позицію. Проте, з дезорієнтації хаотичного руху виникла необхідність у стабільності та структурі — структурі не як певній моделі організації або як примусовому упоряджуванні (як це було визначено колишніми радянськими та українськими культурними міфами), але структурі як взаємозв’язку.
У своїй книзі «За межами постмодерністської політики: Ліотар, Рорті і Фуко» Гоні Ферн Габер досліджує можливість існування консенсусу, що одночасно поважає різноманіття; вона доходить думки, що, наскакуючи на універсалізацію тотальності, постмодерністи і постструктуралісти фактично універсалізують інакшість. Вона зазначає, що не всі мовні ігри у вільній грі Ліотара є рівносильні і що несправедливо, що в таких іграх часто перемагає найсильніший голос[177]. Використовуючи ейфорійний рух, щоб оголосити про свій вступ у постмодерністські мовні ігри, вісімдесятники незабаром самі опинились у вирі гострої боротьби з укоріненими, потужними і колоніальними радянськими наративами і самі ж постраждали від неї; увійшовши у ці мовні ігри з позиції слабшого, вони в результаті програли: їхні голоси замовкли. Таким чином, як це не парадоксально, без почуття структури або єдності, марґінальний голос і далі наражається на такі наслідки, і різноманіття не захищено. Але, як відзначає Тодд Мей в «Переглядаючи різноманіття: Ненсі, Дерріда, Левінас і Дельоз», єдність і відмінність не конче існують на різних рівнях — щоб сформувати перспективу, потрібні і та, й інша[178]. Він пропонує не-фундаменталістську філософію як теоретичний підхід, який може забезпечити альтернативу традиційній філософії і не має деконструктивного характеру.
175
Семків Р. Іронія непокірної структури / Ростислав Семків // Критика. — 2001. — № 5. — С. 29.
176
Jost Hermand, ‘Beyond the Parameters of the Cold War: the Greening of a New Social Identity,’ in Postmodern Pluralism: The Twenty-fourth Wisconsin Workshop, ed. Jost Hermand, trans. James Young (New York: Peter Lang, 1993), 74-5.
177
Honi Fern Haber, Beyond Postmodern Politics: Lyotard, Rorty Foucault (New York and London: Routledge, 1994), 32.
178
Todd May, Reconsidering Difference: Nancy, Derrida, Levinas, and Deleuze (University Park: Pennsylvania University Press, 1997), 180—81.