Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття
- Автор: Андрейчик Марко
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-465-4
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття». Краткое содержание книги:
У книжці «Інтелектуал як герой в українській прозі 90-х років XX ст.» розглянуто прозу провідних авторів того часу як захопливий наратив, наповнений колоритними персонажами. Д-р Марко Андрейчик зосереджується на ролі інтелектуала у створенні пострадянської української ідентичності, відстежує злети й падіння цих героїв у процесі їх намагання переінакшити творчу сферу.
якою мовою ти пишеш свого романа якою ти пишеш свого вірша якою ти пишеш листа андрусі якої нема в київі ось тут у київі пишеш повіривши раптом у те що коли писатимеш добре то диво відбудеться і вона нарешті стане реальною і присутньою ось тут у київі…[169]
Москалець використовує той факт, що обидва слова, «мова» і «Андруся», в українській мові жіночого роду. Як наслідок, у цьому фраґменті наратор не тільки сумує за тим, що Андрусі нема в Києві, а й нарікає на те, що українську мову не почуєш у переважно російськомовній столиці України.
Найпотужніший і повторюваний символ мови у «Вечірньому меді» — це сніг. Сніг тут уособлює все хороше, що пропонувало мистецтво; він прощає, згладжує, очищає і вибілює все у світі бруду. Москалець уявляє цю потенційну нову, досконалу мову у вигляді снігопаду. Як члени своєрідної ексклюзивної гільдії («нічні пастухи буття», як цю групу згадує Москалець у своїй поезії), поети світу повинні прагнути досягнути цієї мовної чистоти, щоб створити кращий світ — вони мають витворити світ істинної поезії.
Юрко Ґудзь поділяє Москальцеве розчарування в стані української мови у пострадянській Україні і часто робить висновок, що мова не має сенсу. Він нападає на мову, деконструюючи її і картаючи саме тому, що він її так цінує. В центрі уваги його роману «He-Ми» — мова. Хоча, як ми бачили, занепад української мови приніс Ґудзеві розчарування, він цілком розраховує на її майбутнє. Він вважає, що мова і тільки мова може допомогти знайти колишню єдність з іншими. Для Ґудзя писання створює інший простір — інший світ, який гоїть рани і відновлює гармонію.
Попри їхні зусилля і успіхи у порятунку від метафізики української мови під час ейфорійного руху, стосунки, що його пострадянські українські інтелектуали мають з мовою, не надто відрізняється від того, яким вирізнялися їхні попередники. Віра Агеєва відзначає таке свідоме повернення до метафізичного у цій прозі. У своєму есе, присвяченому Оксані Забужко, під назвою «Жінка-авторка як інопланетянка», Агеєва зауважує у прозі вісімдесятників заклик до потойбічного, вищого джерела творчості: «Розрахунок з соцреалізмом і самостановлення літератури спричинювали наприкінці вісімдесятих це акцентування метафізичної сутності мистецтва»[170]. Хоча відповіддю реалізму від письменників-вісімдесятників став постмодернізм, який характеризувався радше ейфорійним рухом, а не метафізичним, правда в тому, що останній, тим не менш, значною мірою присутній у деконструкції, спричиненій першим. Ця присутність просто занадто угніздилася, щоб її могли цілком розмити кілька років літературних експериментів та ігор. Невпинна марґіналізація української мови не дозволяє їй, по суті, звільнитися від свого успадкованого значення моралі. У статті 2001 року критик Вадим Тринчій пише:
Українською літературною мовою (ангельську звичайно сприймають за якусь мертву або екзотичну мову) нині розмовляють, наче б узяті Святим Духом — у нестямі, захоплено, не розуміючи самих себе, не намагаючись висловити думку, а тільки розмовляти — співати, і державне впровадження її у маси дедалі виразніше скидається на штучне моделювання кінця світу[171].
Підтверджуючи арґумент щодо наявності метафізики в сучасній українській мові, Тринчій також зачіпає цікавий момент щодо реакції на спроби влади унормувати українську мову та посунути її (хай і позірно) з периферії ближче до центру. Яке же реаґує український інтелектуал на це порушення важливої частини своєї індивідуальності? Почуття інакшості, яке мали на собі пострадянські українські інтелектуали, зумовило їхнє відчуження від суспільства. Проте, почуття інакшості, що випливає з української мови, містить додатковий аспект, питомий для самоідентичності пострадянського українського інтелектуала.
Багато хто з письменників покоління вісімдесятників був пов’язаний з підпільною українською культурою 70-х і початку 80-х років минулого століття. Не лише офіційне радянське суспільство забороняло, витісняло на задвірки і часто утискувало це культурне середовище, але й це справжнє підпілля також саме відкидало офіційне радянське суспільство. Його прихильники вважали себе відмінними, іншими і кращими за «пересічну радянську людину» або совка. Українська мова відрізняла їх від совків; вони використовували цю мову, щоб претендувати на територію протесту і невдоволення радянським status quo.
169
Москалець К. Вечірній мед. — С. 60.
170
Агеєва В. Жінка-авторка як інопланетянка / Віра Агеєва // Жінка як текст: Емма Андієвська, Соломія Павличко, Оксана Забужко: Фраґменти творчості і контексти. — К.: Факт, 2002. — С. 202.
171
Тринчій В. Рука Аполлона — рука Діоніса / Вадим Тринчій // Критика. — 2001. — № 50. — С. 22—23.