Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-7263-73-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби». Краткое содержание книги:
Пошуки власного «я» та ненастанні мовні експерименти відтворюють «історію хвороби» головного героя, яка тісно переплітається з історією його кохання і є, по суті, ще однією інтерпретацією Історії як такої.
Високий романтизм та нещадна іронія, філософські забави і чорний гумор — ось компоненти, з яких автор готує свій черговий текстовий коктейль.
* * *
Я не повинен був писати цієї книги.
Мені просто не потрібно було писати цієї книги.
Мені в жодному разі не можна було її писати.
Але я сяк-так протримався лише чотири роки. Один рік і кілька місяців, якщо говорити відверто. Однак весь цей час я носив її в собі — банальність неймовірна. Та вагітна голова гірша за неплідне лоно. Весь цей час, — коли вже послуговуватися гінекологічними аналогіями, — тривали затяжні пологи, а на кесарів розтин мозку я не погодився.
Шкода, звичайно, що немовля виявилося мертвонародженим. Ця книга жила, поки не виявилася записаною. Тепер — це чергова маленька стосторінкова труна, яку доведеться, мабуть, разом із іншим мотлохом таргати на спині аж до Судного Дня.
Сподіваюся, безкоштовний громадський адвокат, якщо й не виявиться фахівцем, то принаймні спроможеться на просте людське співчуття, навіть, коли воно не матиме жодного юриспрудентського обґрунтування.
Приємних сновидінь.
А в т о р
* * *
Художнє оформлення автора
— Нє, ну це ти казьол канкрєтний. До того ж сексуально стурбований. За Кортасаром 80 % чоловіків — латентні, тобто приховані гомосексуалісти. І що я тут з тобою роблю.
— Скажи своєму Кортасару, що сам він… того… латинос латентний, чи як його там.
— Ну ладно. Ми ж домовлялися незнайомих слів не вживати. А тепер кілька коротких оголошень:
«До відома глав усіх урядів! За 20 доларів готовий підписати своїм прізвищем будь-які непопулярні або антинародні укази. Рабінович».
«Люди добрі! Допоможіть, хто чим може — самі ми не мєстниє, дом згорів, город затопило, жена ушла, водка кончілась! Кошти надсилайте на адресу: Київ, до запитання, пред'явникові депутатського посвідчення ТИП КР-15M№563323-220V1000Wt50HzC)CT8351-99 або номерного знаку 999666-КІО від «Мерседеса-600».
«Самотній кіллер з порядної родини познайомиться із розчарованим у житті пенсіонером для відпрацювання контрольного пострілу».
«Самотній кіллер», — чомусь засіло мені в голові. Абсурдне словосполучення. Кіллер завжди самотній. Хіба що він подвійний Леон.
— Wellcome back. Продовжуємо наш молодіжний марафон, — захлиналися мої астральні друзі, — парад старих анекдотів для тих, хто народився недавно. Отже, повертається чоловік з тривалого відрядження, заходить до хати, дивиться, а на ліжку з-під ковдри чиїсь голі ноги стирчать. «Це хто?» — питає він жінку. «Хто, хто! Шубу норкову ти мені купив? От так от. А він купив. До моря ти мене хоч раз возив? А він возив і не раз… А дача, а машина? Ти думаєш, це все з неба впало? Чи, може, на твою зарплату куплене? І робота в мене «не бий лежачого», і ти влаштований, одягнутий, взутий, і діти голодні не сидять. До того ж нам нову квартиру обіцяють…» А чоловік: «Ну от я і кажу — прикрий ноги годувальникові, а то ще простудиться до біди».
— Потерпів, значить, авіалайнер катастрофу над пустинею. Кругом Африка, піски, ну і, традиційно, врятувалися троє: командір літака, штурман і стюардеса — класна така тьолочка, ноги від шиї, мордочка шо надо, груди там, всі діла. Ну, йдуть вони, значить, пустинею, йдуть, а їм назустріч плем'я людожерів. Виходить вождь і каже, показуючи на командіра: «Тебе ми з'їмо на сніданок, а тебе — на обід, — це до штурмана». Тут синок вождя вибігає, шустрячок такий, і кричить: «Тату, тату, а дєвочку ми з'їмо на вечерю?» Вождь так подивився на нього канкрєтно і говорить: «Нє-а, синок, на вечерю ми з'їмо твою маму!» Прикидуєш?
— Хірня. Зібралися троє — німець, американець і наш хохол. Поспорили, значить, хто заставить кицьку гірчицю їсти. Ну, німець бере її, пащу розтуляє і гірчицю з тюбика туди видушує. «Що ви робите?! — кричить наш. — Це ж насильство. Віддай животноє. У-у, блін, фашистська морда». Дає американцеві. Той зробив хот-дога, сардельку побільшу туди запхав і гірчиці всередину напердолив. Наш знову у крик: «Це ж наглий обман! Порушення декларації прав тварин! Нема на вас Green-Peace'y. Дайте сюди бєдняжку». Взяв, корочє, кітку, мазнув їй під хвостом гірчицею. Та, конєшно, в писк і ну під хвостом вилизувати. А наш подивився на тих двох і каже: «Ну от, панове, полюбуйтеся! Добровільно і з піснею!»
— Садюга ти, братику. Ще й дискредитуєш світлий образ українця в очах світової громадськості. Українці звірину люблять.
— Ага, особєнно в маринованому виді. І в партії «зелених», гм-м…
— Мовчи вже, чмо. Я про тваринок совсєм другіє історії розказую. Як приходить, тіпа, мужик до ветеринара і приводить здоровенного такого пса. Ну канкрєтно — о-отакого! В природі таких не буває просто. Слон, а не собака. Ветеринар так подивився і питається, а які, мол, проблеми. На вигляд ніби нічого — шерсть густа, ніс холодний, мокрий, в чьом вапрос, карочє. А мужик йому каже: «Бачите, докторе, зі здоров'ям у нього всьо OK, але він, бляха, останнім часом на «Запорожці» почав кидатися». «Ну так шо? Багато собак на «Запорожці» кидаються» — це доктор, тіпа, відповідає. А мужик: «Та то хірня, що він на них кидається — він потім відносить їх у поле і десь там закопує».
— Нє, самий крутий анімалістичний анекдот, який я чув — це той, про коня поручника Ржевського.
— «Анімалістичний» — це, тіпа, як з мультфільма?
— Кабан ти тупий. Мультфільм — це анімаційний фільм. А анімалістичний — це про звіряток, значить. «У світі тварин» дивився? Нє? То, значить, тебе там показували. Ну карочє. Приходить поруччик Ржевський до подруги, лишає коня під балконом і каже йому: «Ти, братан, стій тут і нікуда не отлучайся. Як побачиш, що чоловік цієї курви повертається додому, заіржи так неголосно, я за той час одягнуся, а коли старий у двері подзвонить — я через балкон, прямо тобі в сідло і гайда. Окей?!» Карочє, всьо кльово, поручник чувіху пірхає, аж дим іде, сам цимис тільки починається, і тут западло — дзвінок у двері. Ржевський навіть не встигає подумати, чого це рисак не заіржав — хватає одяг і рєзко скаче через балкон. Ну, а чувіха прикрилась там, як могла, та й іде відкривати. Відкриває двері, а там кінь стоїть і говорить їй: «Я діко ізвіняюсь, але передайте, пожалуста, хозяїну, шо там на уліце дощ пашол, то я його лучче в под'єзді почекаю…»