Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-7263-73-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби». Краткое содержание книги:
Пошуки власного «я» та ненастанні мовні експерименти відтворюють «історію хвороби» головного героя, яка тісно переплітається з історією його кохання і є, по суті, ще однією інтерпретацією Історії як такої.
Високий романтизм та нещадна іронія, філософські забави і чорний гумор — ось компоненти, з яких автор готує свій черговий текстовий коктейль.
* * *
Я не повинен був писати цієї книги.
Мені просто не потрібно було писати цієї книги.
Мені в жодному разі не можна було її писати.
Але я сяк-так протримався лише чотири роки. Один рік і кілька місяців, якщо говорити відверто. Однак весь цей час я носив її в собі — банальність неймовірна. Та вагітна голова гірша за неплідне лоно. Весь цей час, — коли вже послуговуватися гінекологічними аналогіями, — тривали затяжні пологи, а на кесарів розтин мозку я не погодився.
Шкода, звичайно, що немовля виявилося мертвонародженим. Ця книга жила, поки не виявилася записаною. Тепер — це чергова маленька стосторінкова труна, яку доведеться, мабуть, разом із іншим мотлохом таргати на спині аж до Судного Дня.
Сподіваюся, безкоштовний громадський адвокат, якщо й не виявиться фахівцем, то принаймні спроможеться на просте людське співчуття, навіть, коли воно не матиме жодного юриспрудентського обґрунтування.
Приємних сновидінь.
А в т о р
* * *
Художнє оформлення автора
A BEER із BEAR'ом продовжували вимахуватись на всі заставки. Я вже перестав їх ідентифікувати, а тільки іржав, як недорізаний кінь, після кожного тупого анекдоту. Поступово виявлялася якась обернена залежність: чим тупішим і «бородатішим» був анекдот, тим більше я гиготів, наражаючись на ризик розбудити сусідів. Не вистачало мені ще нічного спілкування з роздягненою Оксаною, в якої скінчились сигарети, але почався натомість гострий напад лібідо. Уявна можливість саме такого сценарію чомусь насправді настрашила мене (а що, як Оксана — теж підсадка фрау Де?), і я подався до чергової сестри попросити валідолу. «Може, вколоти все-таки вам снодійне?», — запитала вона співчутливо. «Та ні, вже, мабуть, запізно — треба вдосвіта вставати. Просто серце чогось розійшлося». «Ну, це ви надто переймаєтеся тим сульфазином», — сказала вона й підморгнула мені як змовникові; як щойно ініційованому розенкрейцерові; як члену ОУН-УПА, що досі сидить у карпатському схроні з дубельтівкою, чекаючи проклятих москалів; або, не виключено, і як потенційному коханцеві.
«Ще й нога до всього того болить», — про всяк випадок виправдовуюсь я і прожогом вискакую з кабінету. «Грійте її, грійте!» — наздоганяє мене вже в коридорі й перекрученим ляскотом відлунює заклично, коли минаю Оксанине ліжко: «Грайте її, грайте». Списуючи почуте на особливості місцевої акустики, я набираю свіжої води в пляшку, кажу «па-па» тарганятам і знову вмощуюсь у свому радіофікованому термодинамічному лігві.
— Якось то раз святий Петро попросив Ісуса почергувати коло воріт раю. Той став, дивиться, якийсь мужичок обдертий пхається. Ну Христос, ясне діло, питає: «Чоловіче добрий, хто ти такий, чого сюди забрів?» А той потупився: «Я бідний тесля. Все життя був бідним. А потім народився у мене син, виріс, пішов світами і багато добрих справ людям зробив». Христос здивовано: «Тато?!» А старий теж здивувався, піднімає погляд: «Піноккіо?!»
— На ту же саму тему:
«Сходить старий єврей на гору якусь там, Сінай, чи що, возводить руки д'горі і каже, промовляючи до Господа, тіпа, Боже мій, послухай мене, старого єврея — я все життя був правовірним і слухняним, ну, може, там не без гріха, діло понятне, але ні законів Твоїх, ні заповідей не порушував, святу суботу шаную, до синагоги вчащаю, всьо конретно, по понятіям, правда? Так за що ж мені така страшна кара — син мій подався в католики? Тут грім, блискавка, розверзаються небеса, з'являється Господь і каже євреєві: «А мій?»
— Допер, нє?
— Такі історії треба з самого початку розповідати, врубуєшся?
— А шо там з початку було?
— Ну як же. Приходить до психіатра старезний такий дідок — сивий, зморщений, борода по пояс, і в очах явно щось таке, ніби старечий маразм. «Сідайте, дєдушка, — каже йому психіатр. — Давайте, розказуйте все по очєрєді, все, як було з самого початку. Як це все сталося?». «Так-таки з початку?» «Ага, з самого-самого. Коли все почалося». «Ну, напочатку, — каже старий, — я створив Небо і Землю….»
— Ну ти, в натурі, не дуже то богохульствуй. Тим більше, там не сплять, усе чують.
— Нічо', всі там будемо. Знаєш, як одна кобіта каже іншій: «Я так люблю музику. Мені тк би хотілося подружитися з кимось із знаменитих музикантів — із Чайковським, Фреді Меркюрі, Елтоном Джоном, Бой Джорджем, Джорджем Майклом, Борисом Мойсеєвим чи, на гірший випадок, із Костем Гнатенком…» «Ой, дівонько, не жіноче це діло…», — відповідає їй приятелька.
— А-аа, це як, тіпа, гомік потрапив у рай. Дивився на нього Бог, дивився та й думає: «Ну то й що, що голубий — більше гріхів за ним ніяких не числиться, нехай собі буде». А за тиждень рейвах в раю — клієнт ангела якогось зґвалтував. Бог, ясне діло, розсердився, копнув чувака — нехай у пеклі посидить. Минає там якийсь час, а з пекла глухо — ні слуху, ні духу. Думає Бог, — треба провірити: щось тут нечисто. Спускається Він, значить, в пекло, а там — дубак, зусмар, холод собачий; грішники стоять сині, трусяться, шмарклі їм позамерзали — неподобство. Ну, Бог до головного чорта, мол, шо за діла, тут в тебе, каже, повинна смола кипіти, грішники в сірці паритися, жар, дим, вогонь, а це фіґня якась повна. І, знаєш, що Йому чорт відповів?
— Що знову ТЕЦ тепло перекрила?
— Казьол ти. Що то значить в людини світло вимикають вечорами — зовсім чуття втратив. Чорт подивився скоса на гоміка й відповідає Богові: «Он, бачите того педика — тепер попробуй зігнися, щоби дровець у вогонь підкинути…»