Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
— Грикоре, біжи попроси у бригадирів ще дві гарби. Можливо, ячмінь зможемо полити, — наказав Камо.
Дід Асатур не зупиняв хлопця. «Нехай, — думав він, мої левенята поллють хоч клаптик землі. Але хіба можна напоїти всі посіви?»
Які це були нестерпні дні!
Коли б ще не було так багато води перед очима! Внизу безкрайній водний басейн, зверху над ним земля, що страждає від спраги…
А в очеретах озера Гіллі таємниче і зловісно все ревіло невідоме чудовисько: «Бо-олт… болт… бо-олт!..»
— Ми бога забули, люди, бог нас і карає! — кричала Сона і здіймала руки до неба.
— Не мели язиком! — сердився на неї старий мисливець. — Хіба ви раніше не ходили тричі на рік на богомілля? Не приносили жертв? Не постили? Що ж — не було посухи? Забула, як в японську війну небо висихало? Як тоді збідніли люди?
— Такі ось старі, як і ти, довели нас до цього. Злигалися з хлопчиками та й живуть їхнім розумом. Ходімо, жінки, воду орати.[11] Може, й пожаліє нас господь.
— Правду каже Сона. Ідіть, спосіб випробуваний, — оглядаючись, радив жінкам колгоспний рахівник Месроп, колишній дяк. Що більша була посуха, то він сміливішав.
От Сона і кілька старих жінок взяли криву палицю, схожу на соху, і рушили до озера. Одна по одній увійшли вони в річку, що впадала з Гіллі в Севан, запряглись, як коні в соху і почали з галасом «орати воду».
Увечері на зборах голова колгоспу Баграт соромив жінок, які вірили в забобони.
— Ваша «оранка», крім сорому, нічого вам не дасть, — сказав він. — Краще вже давайте підемо всі, скільки нас є, до Гіллі; нехай хто скільки зможе, принесе води для полів.
— А це що? Ми, виходить, записались в колгосп воду носити? — зарепетувала Сона.
— Колгосп тобі не карас з медом, щоб ти, як куниця, залізла, наїлась і подалася спати… — обурився дід Асатур. — Ходімо, хлопці! Добре надумав Баграт
Арам Акогіяи підняв на розв’язання цього завдання сільську партійну організацію, Камо — комсомольську, Армен піонерів свого загону, Асмік — своїх подруг.
Баграт відразу ж став схожим на старшину роти, який швидко готує до походу слідом за передовою частиною, що вступила в бій, її транспорт і господарство.
— Запрягти всі колгоспні фургони, вози! — тоном бойового наказу говорив він бригадирам. — На це — двадцять хвилин. Взяти всіх ослів, які є в селі, коней, мулів. Зібрати всі, які тільки є, бочки, глечики. Взяти на молочній фермі всі бідони! Десять хвилин!
Кожний приніс, що міг: хто бурдюк[12], хто відро, глечик, навіть чайник — все, чим тільки можна було набирати воду. В серцях людей спалахнула надія врятувати поля від посухи.
Коли все було готове, голова колгоспу наказав:
— Всі до Гіллі!
І жителі села попрямували до води.
Була ніч, тиха, ясна. Повний місяць м’яко освітлював обпалені сонцем поля і задивлявся в темне дзеркало озера. Денну спеку змінила ласкава нічна прохолода.
Задзвеніла зурна.[13] Її підтримав бубон. Звуки музики підбадьорили людей. Почулись жарти, сміх, залунала пісня. Тишу озера порушив плескіт води і брязкіт відер.
Спустився до озера і колгоспний грузовик, навантажений бочками. Зі скреготом ішли за ним трактори, волочачи за собою причепи, також з бочками. Торохтіли гарби і фургони, запряжені кіньми; за ними посувався караван ослів і мулів, обвішаних бідонами. А за караваном поспішали запізнілі групи жінок і дітей.
Набравши води, всі рушили на гору, женучи перед собою осликів чи мулів з прив’язаними до них глечиками з водою.
Ішли бадьорі, радісні, з думкою, що дадуть життя умираючим без води хлібам.
Піднявшись на схил гори, де були поля, колгоспники звалили на землю бочки, розв’язали набубнявілі бурдюки, відкрили глечики з вузькими горлами, і до коріння рослин, стомлених від посухи, з приємним бульканням потекла холодна, свіжа вода.
Суха земля спрагло пила прозорі струмені води і лагідно зітхала, ніби казала: «Ой, як легко стало, як хороше стало! Дайте ж напитися ще, ще!..»
Всю ніч колгоспники носили воду і поливали посіви, І всю ніч дзвеніла зурна, закликаючи до праці…
Про що розповів старий глечик
Поля ожили і почали поправлятись, ніби маленькі діти після хвороби. Але птахи на фермі ходили захирілі, пір’я їхнє потьмяніло, і бджоли гули дуже мляво: в полях не було квітів, не було вітерця…
У двох вуликах-глечиках, привезених з Чанчакару, бджоли зовсім вимерли. Дід Асатур вийняв з одного глечика мед, віск, кілька сотів, пустий карас виставив на сонце і заходився біля другого.
11
В старому вірменському селі забобонні селяни вважали, що коли «зорати воду», то піде дощ.
12
Бурдюк — водонепроникний мішок із шкури овець або кіз.
13
Зурна — духовий музикальний інструмент.