Таємниця гірського озера

Дід ішов, і йому здавалося, що за ним іде все село.

Та ось і дім. Ввійшовши до свого хліву, дід сховав мішок в стійло.

Коли стемніло, дід Асатур сказав своїй дружині:

— Давненько ти не була в нашої дочки. Пішла б та подивилась, як вона живе.

— І то правда, — згодилася стара Наргіз. — Піду провідаю.

Вона вдяглась і пішла, а дід, залишившись на самоті, взяв глечик з водою, ночви, свічку і пішов до хліва. Міцно підперши двері зсередини, він засвітив свічку, витяг із стійла мішок з скарбом і, наливши в ночви води, почав змивати мед, що налип на дорогоцінностях.

Чисто вимиті вони так блищали, такими райдужними вогниками відливало вправлене в браслети і персні дорогоцінне каміння, що старому на мить здалося, ніби йому сниться якийсь казковий сон.

Асатур закашлявся, стрепенувся. Гомін у дворі змусив його поспішно згасити свічку. Він завмер. Ні, нікого… Напевне, Чамбар пробіг. Від хвилювання у старого перехопило подих: такі скарби!

Боячись, що може повернутися дружина, він наспіх зібрав усе в мішок, швидко викопав яму в темному кутку хліва і сховав туди скарб.

Вийшовши на подвір’я, дід боязко озирнувся. Ні, нікого не видно. Він замкнув двері хліва, вернувся в хату і, сидячи на тахті, в задумі курив свою люльку.

Думки діда були зосереджені на знахідці: і радів їй, і боявся Сидів і насторожено прислухався. Здавалося, що ось-ось прийдуть, викриють його крадіжку.

«Але чому крадіжку? Чиє добро я вкрав? — роздумував дід. — Чого я боюсь?..»

Біля дверей почулися кроки. Повернулася Наргіз.

— Що з тобою? Чому ти такий блідий, тремтиш? Ти захворів? — стурбувалася вона.

— Постели мені, ляжу, — сказав дід і почав роздягатися.

Від цього дня колгоспники стали помічати, що дід Асатур стає дедалі сумнішим, роздратованішим, уникає людей. Навіть на пасіку не ходить, а з рушницею між колінами просиджує весь день на колгоспному току.

Одного разу Грикор прибіг до Камо і злякано сказав:

— Дід Асатур збожеволів!

Вони навшпиньки підійшли до току. Сховавшись за ожередом, хлопчики почали спостерігати за дідом. Старий сидів, витягнувши руки, і поперемінно то підіймав, то опускав їх: у нього в долонях був, здавалось, якийсь вантаж, який він зважував. Губи діда ворушились, наче він розмовляв сам з собою. При найменшому шумі він здригався і оглядався.

— Що з ним? — прошепотів Камо.

— Від старості, напевно, — зробив висновок Грикор.

Ні, не від старості, він ще міцний. Тут щось інше… Невже мій старенький дідусь захворів? — схвильовано сказав Камо, і Грикор побачив на його очах сльози.

— Гукнемо?

— Ні, ні… ходімо!

Днів через два дід Асатур, підкликавши до себе Армена, таємниче шепнув йому на вухо:

— Армен-джан, коли б ти знайшов золото, що б ти зробив?

— Золото? Якби я знайшов золото — віддав би його тому, кому воно належить, — не роздумуючи, відповів Армен. — А чому ти, дідусю, про це питаєш?