Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
— Онде, — відповів Камо, показуючи на отвір метрів на двадцять нижче від першого. — Це стара лисиця! Чи у вас є який-небудь папір?
— Є стара газета, — відповів Камо.
Дід з двостволкою напоготові пішов до «запасного виходу», а хлопчикам наказав покласти у вхідний отвір газету і запалити.
Як тільки вони це зробили, лисиця вискочила з отвору, біля якого стояв дід. Пролунав постріл, і вона покотилася на сніг.
— Ну, спробуй тепер красти пташенят на фермі! — сказав мисливець.
Весело гавкав Чамбар.
Хлопчики з галасом підбігли і підняли лисицю. У неї була чудова густа шерсть і пухнастий хвіст.
Асмік стрибала навколо лисиці, ляскаючи в долоні.
— Не крастимеш більше моїх пташенят! — збуджено вигукнула вона.
— Так, можна сказати, що ворог птахівницької ферми знищений. — авторитетним голосом підтвердив Камо.
В цей час Чамбар, помітивши зайця, кинувся за ним у погоню.
— Навряд чи дожене — сніг підмерз. Коли б м’який, тоді, мабуть, спіймав би, — пошкодував дід.
— Але Чамбар такий великий, а заєць маленький. Чому ж Чамбар не може догнати такого малюка? — здивувалась Асмік.
— А тому, що один біжить заради свого життя, а другий — заради живота, — відповів дід і звернув із стежечки в балку. — Тут є гарне джерело. Ходімо, посидимо, поїмо, а потім — додому, — запропонував він.
Схилом гори всі спустилися вниз.
У міжгір’ї, біля джерела, сіли відпочити. Лисицю кинули поряд на сніг. Дід Асатур вийняв хліб, холодну баранину, і гуртом з апетитом поїли.
Чамбара все ще не було видно, він десь далеко ганяв зайця.
Коли всі поїли, дід нахилився до джерела, напився, з задоволенням кряккув і простягнув руку, щоб взяти лисицю але… лисиці не було…
— Ой, хлопці, рушницю! Втекла! — вигукнув дід.
А лисиці вже й слід пропав… Перебралась хвостата через горби, і, сидячи в безпечному місці, сміялася, звичайно, з невдахи-мисливця.
Хлопчики прикипіли на місці від здивування.
— Бачили, яку штуку викинула, проклята! — засмучено промовив дід.
Не може бути нічого прикрішого в світі для мисливця, як втратити здобич, що була вже в руках. Тому дід Асатур і був дуже засмучений. Але сонце, на жаль, уже зайшло, з озера віяв холодний вітер, і діти тремтіли від холоду. Чи можна ж було знову переслідувати втікачку!
— Ходім, дітки, додому, ходім… Але я скоріше залишусь без бороди, ніж без її шкури! — підвівся з місця дід.
Дорогою Армен запитав:
— Як же вона втекла, дідусю? Адже ти вбив її?
— Ото ж то, що не вбив, а тільки поранив легенько, — похмуро відповів старий. — Оглушив… Висіла у мене збоку і тільки прикидалася мертвою. Всю дорогу роздумувала, як би втекти. І напоумило ж мене відпочити! Але що в світі миліше за прохолодний струмок для стомленого мисливця!.. Чекай же. все одно пригадаю тобі колгоспного гусака! — погрожував дід.
Про одного звірка, любителя меду
Все йшло начебто без перешкод. Але цієї зими трапився ще один цікавий випадок.
Дід Асатур пішов одного разу поглянути, чи не знизилась температура у вуликах. Холод посилювався. З боку озера віяв морозний вітер, безлісими схилами гір, приозерною рівниною гуляла метелиця. Дід старанно заткнув соломою всі щілини в омшанику і ще раз обійшов його з усіх боків — чи не залишив де якої дірочки.
Несподівано він помітив на снігу тоненький шнурочок слідів, що вели до омшаника. Вони були схожі на котячі.
Дід почав уважно оглядати вулики.
Двері рипнули, зайшов Грикор.
— Тобі чого? — суворо запитав дід.
— От справи дивовижні! Куди це я потрапив? — з удаваним подивом кліпав очима Грикор. — Адже я в клуб ішов. Як я сюди потрапив?.. Ти глянь лише, яка сила у твого меду, дідусю: візьме людину за ніс і тягне, веде за собою!
— Годі дурниці плести! Тут звірюка проклята до вуликів унадилась, а ти…
Дід знайшов пошкоджений вулик і, прикро вражений, оглядав його. Вночі куниця пролізла в омшаник, розломила льоток в одному з вуликів і пожерла мед. Задубілі від холоду бджоли безсилі були захищатися.
— Ось я їй покажу, як мед їсти! — сердився дід. — Піди сповісти моїм левенятам— доженемо, здеремо шкуру з цього поганючого звірка. Хутко!
Незабаром прийшли Камо і Армен. Вони оглянули вулик, коло якого валялися шматки воску і мертві бджоли.
— Як же вона собак не злякалася? — запитав Камо.
— Вночі метелиця була, собаки всі під хліви поховалися, ліниве поріддя!
А куниця якраз такі ночі вибирає» — засмучено відповів дід. — Як тільки мені на думку не спало поставити сильце біля омшаника! Та хіба ж поставиш, коли навкруги стільки собак і котів!.. Ну, ходімо, ходімо… Сходи, Камо-джан, принеси мою рушницю та й Багратову гвинтівку захопи, вона у нас дома. Не забудь і лопату з киркою взяти. Чамбара гукни.