Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
— Це, — сказав він, — старовірменська мова.
Арам Акопян вийняв з шафи словник старовірменської церковної мови.
Розбираючи слово за словом, речення за реченням. Арам Акопян записував їх на аркуші паперу. Деякі місця напису, знайденого Арменом, розшифрувати було важко. Вчитель хмурився, хвилювався, але його обличчя щодалі світлішало і нарешті засяяло задоволеною посмішкою. «Скелі… скелі… шепотів він, — скелі розкололись і поглинули Велике джерело… І після… після… поля…»
— Ура! — нарешті закричав він. — Все. Прочитав увесь напис! Слухай, Армене, ось що сказано в ньому… — І Арам Акопян з захопленням прочитав: — Я, Артак, Севанського краю полководець, народився під нещасливою зіркою. Гора загриміла, земля затряслась, море ви йшло з берегів, скелі розкололись і поглянули Велике джерело. Поля і ниви наші стали пустинею. І прийшов чужоземний загарбник, придушив, знищив мій голодний люд, і ріки крові потекли по всій країні. Нині, оточені ворогами в печерах Чанчакару, очікуємо на милість неба».
— Вода?.. Виходить, в нашому селі було «Велике джерело»!
Відкриття змусило Армена зіскочити з місця.
— Так, вода була і, на жаль, зникла.
— Але де ж воно було, не Велике джерело? — спитав Армен.
— Ось цього ми й не знаємо, сказав Арам Акопян — Ходімо до діла Асатура, поговоримо з ним.
По дорозі їм зустрівся Камо.
— Камо, новина ж яка!.. Ой, і здивуєшся! — показав йому аркуш паперу Армен. — Потім скажу, ходімо до діда,
Старий налякався, побачивши відвідувачів. Обличчя його зблідло.
— Що сталося? — ледве вимовнії він тремтячими губами.
— Нічого. Ти повинен розповісти нам про таємницю караса, — сказав учитель.
— Караса? — дід раптом ослаб, сів на тахту. — Я… я… к караса?.. — запинаючись, казав він.
— Що з тобою, дідусю? Армен знайшов у старому карасі напіс. В ньому сказано, що багато років тому десь в наших місцях було чимало воли. Чи їм знаєш що-небудь про це? Адже ти мисливець, кожний камі'нь у нас тобі знайомий. Можливо, ти бачив десь сліди каналів, якими протікала вода в старовину?
— А, про цей карас? — полегшено зітхнув старий. — Ні, синку, не бачив. Адже ж і ми не дурні. Якби була вода, ми б її дістали. Скільки вже в нас згорали поля від посухи… Якби була вода, хіба б ми її не використали?
— Знаєш, дідусю, — говорив далі учитель, — в старовину в Вірменії був такий звичай: біля початків каналів стави ти кам’яні фігури, статуї- пам’ятники «богові води». Таких статуй ти теж не бачив?
— Ні, таких не бачив… Хіба під Чорними скелями, на Далі-Дагу, є вішап. Такий ніби крокодил, тільки без хвоста…
— Вішап?.. Очевидно, те саме, Ану, дідусю Асатур, збирайся, ходімо! — хвилювався вчитель. — Ходімо швидше!
На загадковій стежці
— Добре було б, щоб усі наші юні натуралісти взяли участь в цій експедиції. На схилах Далі-Дагу є багато чого цікавого… — звернувсь учитель до Камо
— Гаразд!.. — зрозумів думку Ара ма Акопяна Камо і побіг до товаришів.
Біля ферми він застав Сето, який, перегнувшись через огорожу, говорив Асмік:
— Якщо мати із заліза, без серця, то, звичайно, діти у такої матері запаршивіють. Ну, й ферму ж ви влаштували, клянусь бородою вашого діда Асатура! Я б…
Сето не закінчив фрази. Побачивши Камо, він кинувся тікати.
— Не звертай на нього уваги, Асмік. — сказав Камо дівчині. Краще збігай до Грикора і скажи йому, що ми йдемо на Далі-Даг.
— На Далі-Даг? — зраділа Асмік.
Вона миттю зібралася і побігла до Грикора.
Мати Грикора несподівано запротестувала:
— Чого ви його тривожите через усяку дрібницю, не дасте нічого дома гробити? — розсердилась вона.
— Нані-джан, хто б інший сказав так, а ти ж знаєш, що без мене жодна наукова експедиція не вдасться, серйозним тоном сказав Грикор, обеззброївши цим матір.
— Ну, йди, іди, розбишако! Хіба з тебе толк вийде? — сказала мати і, сміючись, махнула рукою.
— Вийде, Нані-джан, але для цього потрібен час, років п'ятдесят напевне, — посміхнувся Грикор матері.
— Чи ви коли-небудь сваритесь з матір’ю? — спитала в нього по дорозі Асмік.
— Сваримось? Як не сваримось? Навіть дуже часто. Отак, як ми зараз сварились. Але сварки в нас завжди закінчуються сміхом.
— А от у сім’ї Сето сварки щодня. Чого тільки не каже синові мати! Так його лає… До нас чутно.
Так розмовляючи, Асмік і Грикор догнали своїх товаришів, Камо взяв з собою кирку, дід Асатур — свою нерозлучну рушницю, Армен — фотоапарат.
Попереду йшов дід Асатур. Дорогою він пожвавішав і повеселів. Поряд з ним біг задоволений своїм господарем Чамбар — він бачив на його плечі рушницю. Останнім ішов Грикор. схожий на кульгавого баранчика, що відстав від отари.