Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
… За кілька годин дід Асатур, сховавши бороду в архалук, швидко підіймався нагору по схилах Далі-Дагу. За ним ішли Камо і Армен. Останнім ішов Грикор. Попереду всіх, охоплений мисливським запалом, біг Чамбар. Кренделем задерши хвіст на спину, він уважно винюхував сліди куниці, яка тут пробігла.
Випав густий сніг, і сліди були виразні й чіткі. Коли вони дійшли до міжгір’я Чанчакару, Грикор стомлено сів на камінь.
— Ху, як багато ходить ця звірюка! — сказав він.
— Та ще й як ходить! — підхопив дід Асатур. — Людині за три дні не пройти стільки, скільки куниця за одну ніч пройшла. А як ви гадаєте, чому куниця так багато ходить?.. Все від пристрасті до меду. Пам’ятаєш, як ти по запаху меду на Чорні скелі видерся? — обернувся він до Грикора. — Мало в провалля не звалився! Ось і куниця, як ти, мед любить і, шукаючи меду, ладна до світанку всі щілини обшукати. Лише на світанку вона, як і всі інші тварини, ховається, щоб її ворог не помітив. Тільки пристрасть до меду примушує її так багато мандрувати. Але зараз вона далеко не втекла, де-небудь тут ховається. Хіба вона може далеко втекти, з’ївши стільки меду! Можливо, вже хропе в якому-небудь закутку.
І справді, слід куниці обривався біля неширокого отвору в скелях.
Хлопчики ледве стримували своє захоплення. Та й як було їм не радіти: вони ж уперше полювали на куницю!
— Тепер ти, мила, у нас в руках. Тепер тобі від діда Асатура не втекти, — говорив старий, виймаючи з торбини старі газети.
— Що нам треба робити? запитав Грикор.
— Ти нічого не робитимеш. Все, що треба, зроблю я. Димом придушукуни цю в її лігві, а потім розрию його киркою і витягну звірину. Так треба.
Старий зім’яв кілька газет, поклав їх у отвір скелі, запалив і почав роздмухувати, намагаючись, щоб дим ішов усередину. Але в скелі були щілини, і дим, не затримуючись у норі, повалив з усіх боків.
— Швидше, швидше, затикайте щілини! — заметушився старий.
Хлопчики кинулись йому на допомогу, але в цей час з нори почувся хрип кашель. Куниця розметала палаючі газети, вискочила, торкнувши бороду діда і втекла…
— Чамбаре, тримай, лови її, Чамбаре! — розгублено розмахуючи руками, кричав дід. — Брешеш, не втечеш, я ще здеру з тебе шкуру!
Чамбар не наздогнав куницю. Вона встигла добігти до дуба і знайшла притулок на одній із горішніх його гілок. Притулившись до дерева, звірятко принишкло.
— Ах, проклята, бороду мені обпалила! — сердито пробурмотів дід, струшуючи з себе іскри. — Щоб твоя родителька здохла!.. А ви чого гави ловили? Треба було за хвіст хапати! Коли б я був молодим, не випустив би.
«Болт… бо-олт… болт!» заревів на Гіллі вішап, неначе сміявся з невдачі діда.
— На тобі ще й його! — розсердив ся дід. — Ось я йому зараз покажу, чого вартий мисливець Асатур.
У ті дні на околицях з'явилися вовки, і старий мисливець, на всякий випадок, взяв у голови колгоспу його бойову гвинтівку.
Шротом її не дістанеш, — сказав старий, — високо забралась. Доведеться з гвинтівки. — Дід зітхнув. — Ех, шкода, старий став я… Треба вистрілити в голову, тоді шкуру не зіпсуєш. Але куди ж мені… Ану, ти спробуй, — простягнув старий гвинтівку Грикорові.
Грикор зраділо потягнувся за гвинтівкою, але дід, одвівши руку, засміявся:
— Ти що, думаєш, що я й справді ні на що не здатний? Що, ти мене замінити можеш?
Грикор остовпів. Діти, зрозумівши, що дід жартує, розсміялися.
— Якщо помре верблюд, все одно осел не носитиме його шкури, — загадково сказав дід і, звівши гвинтівку, націлився.
Пролунав постріл, і куниця, ковзнувши по гілках, упала на сніг так тихо, як міг би впасти кинутий на вітер сіро-коричньовий жмут вати.
Камо підбіг і підняв звірятко. Він був вражений: куля вибила у куниці тільки два передні зуби. Шкурка, м’яка, вкрита ніжним, оксамитним хутром, залишилася непошкодженою.
— От як стріляти треба! — хвалився дід, з задоволенням погладжуючи прикріплений до архалука значок «Ворошиловський стрілець». — Чи ж дарма мене, мисливця Асатура, під час війни район командиром ополчення в селі Лчаван призначив? Так, дарма, навмання? І в районі знають, який стрілець дід Асатур!
Звірятко було красиве: камінна куниця-білодушка. її м’яка шкурка була темнокаштанового кольору, на черевці — світлішого відтінку, на шиї — велика біла пляма, хвіст пухнастий, пишний. Але в міру того, як життя покидало куницю, хутро її губило ту красу, яка властива тільки живій істоті.