Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
— А кому воно належить?
— Державі, народу!
— Як? — здивувався старий. — За золото всі люди готові один одному горло перегризти, а ти кажеш — державі?
— У нас за золото один одному горло не перегризають. Так було в тому, твоєму, старому світі,— сказав Армен. — У нас цього нема. Тільки в Америці через долари різні підлості роблять.
— Коли ти знайшов золото, то воно твоє. Для чого ж його віддавати іншому? — обурився старий. Він, здавалося, хотів заглушити в собі другий, справедливий, що перечив йому, голос.
— Що ж, що знайшов я? Золото — власність держави. Привласнювати його ми не маємо права. Ти сам завжди кажеш: «Бережіть честь дідів!» Що це з тобою раптом сталося? І потім, чого це ти про це завів мову, ніяк не зрозумію!
Старий знітився і, щоб приховати тривогу, закричав на хлопця.
— Не патякай дурниць! Скажіть на милість, цей сисунець мисливця Асатура надумав чесності вчити!
Дід, схвилювавшись, пішов додому. Увійшовши в хлів, він замкнув за собою двері і дістав мішок.
«Ні, треба берегти свою честь… Хлопець каже правду. Я ніколи не робив нічого нечесного і тепер не зроблю!» сказав він собі і, зваливши мішок на спину. хотів віднести його в сільраду. Але… ноги не йшли.
Дід поклав мішок, розв’язав його і почав перебирати дорогоцінності.
Все своє життя, полюючи по горах за дичиною, мріяв мисливець Асатур: «Ех, де ти, бог знедолених? Допоміг би мені знайти глечик з золотом і пожити трохи по-людському!»
П’ятдесят років носив він у серці цю мрію. Ходив по горах, залазив у печери, шукав скарбів і, зневірившись, повертав ся додому з порожніми руками.
В минулому, піл впливом оповідань стариків, він часто бачив сни. «Біжи, — говорили йому в снах, — туди, де було старе село. Там, біля улоговини, під каменем, закопано скарб. Відкопай, візьми! Але сільські забобони не допускали здійснити цього: «Якщо підеш, перекинеш камінь, про який тобі сказано уві сні, і знайдеш золото — помре твоя дружина». Бажання знайти золото, однак, пересилювало. Скільки разів, наперекір забобонам, ходив дід Асатур місячними ночами перекидати камінь! Сни не збувалися — золота не було… «Де вже біднякові про щастя думати!» гірко казав він і йшов лаштувати пастки на вовків.
Дід згадав свою молодість. Про що тільки він не мріяв, одружившись!.. Щоосені, як тільки випадав сніг, мисливець Асатур весело казав дружині:
— Ну, жінко, тепер ми з тобою заживемо!
— Ах, ти, хвалько! Хотіла б я побачити того, хто розбагатів з полювання.
Асатур спалахував:
— А чого, давай полічимо! За шкуру куниці дають три карбованці, так? Уб’ю я за тиждень не менше двох куниць? Уб’ю. За три місяці — а в місяці чотири тижні: це дванадцять тижнів — уб’ю двадцять чотири куниці? Ось тобі вже сімдесят два карбованці. Чого тобі треба? Навіть корову купити можна.
Всю зиму бродив мисливець Асатур по горах, стомлювався, відморожував руки, ноги, але завжди прораховувався. За зиму йому вдавалось убити не більше чотирьох-п’яти куниць. За ведмежачі і лисячі шкури давали копійки, а м’ясо вбитих кізок і оленів він, за мисливським звичаєм, роздавав сусідам.
Усе життя так і прожив дід Асатур бідняком. Тільки при Радянській владі зажив він добре, але страх, який зібрався в ньому за пережите голодне півстоліття, не покидав його.
Цей страх перед злиднями і жадібність дрібновласника, які ще знаходили місце десь у куточку його душі, змусили старого тепер опустити мішок і закопати його глибоко в кутку хліва. «Помираючи, заповім онукам», вирішив він.
Дід Асатур знайшов у карасі ціле багатство. Але не менше багатство знайшов у іншому карасі Армен.
Одного разу, оглядаючи глечик, він помітив усередині на його стінці якісь чудернацькі подряпинки. Армен придивився уважніше. Сумнівів не було: чимсь гострим на стінці великого, погано обпаленого глиняного глечика прямо і криво були надряпані літери старовірменського алфавіту. Деякі з літер були ще заліплені воском.
Армен збігав по гарячу воду і добре відмив і відшкріб внутрішні стінки глечика. Потім він узяв олівець, папір і старанно скопіював знайдений ним напис. Прочитати його він не міг: хоч літери і слова були вірменські, але мова була інша, стародавня, якою тепер не розмовляють. Одне лише слово розібрав Армен: це було «Артак».
Армен помчав до Арама Акопяна.
— Я приніс вам листа від полководця Артака, — сказав він посміхаючись.
— Що, він вкинув його в поштову скриньку? — засміявся вчитель.
— Ні, в карас.
Учитель довго розглядав скопійований Арменом напис, але також не міг розібрати всього, що було написано.