Погоня за вівцею

Коридорного в готелі «Дельфін» взагалі не було, а тому тягти багаж до ліфта нам довелося самим. Подружка була права — у готелі нічого зайвого не помічалося. Ліфт під час руху хилитався зі скрипом, як сухотний пес.

— Для тривалого перебування найкраще годиться такий-от маленький охайний готель! — сказала подружка.

Вираз «маленький охайний готель» звучав справді непогано. Настільки, що підійшов би для реклами подорожей у модному жіночому журналі. «Якщо ви прибули сюди надовго, то кращого затишку, ніж у нашому маленькому охайному готелі, ви ніде не знайдете».

Однак, опинившись у номері «маленького охайного готелю», я передусім мусив прибити капцею маленького таргана, що повзав по віконній рамі, а також викинути у відро для сміття два жіночих волоски, знайдені на килимку біля ліжка. Таргана на Хоккайдо я побачив уперше. Регулюючи температуру води, подружка в цей час готувала ванну. В усякому разі, кран гудів, мов скажений.

— Можна ж було зупинитися у набагато пристойнішому готелі! — закричав я, відчинивши двері до ванни. — Адже грошей у нас скільки завгодно!

— Справа не в грошах. Головне, що пошук вівці має початися звідси. Так чи інакше, саме звідси.

Плюхнувшись на ліжко, я закурив сигарету, ввімкнув телевізор, пробіг по каналах — і вимкнув. Лише зображення було нормальним. Хлюпіт води припинився, з відчинених дверей ванни вилетів її одяг, а вслід за цим почувся шум душу.

Я розсунув занавіски: по той бік вулиці тяглися ряди будинків, таких же незрозумілих, як і готель «Дельфін». Усі вони були сірі — наче обсипані попелом, і від самого погляду на них здавалося, ніби відгонить сечею. Хоча було вже близько дев’ятої, в декількох вікнах ще горіло світло і виднілися постаті людей, зайнятих роботою. Не знаю, що це була за робота, але вона справляла похмуре враження. Зрештою, мабуть, з їхнього погляду і я не мав щасливого вигляду.

Я запнув занавіску, вернувся знову в ліжко і, лежачи на накрохмаленому простирадлі, твердому, як асфальт, почав думати про свою колишню дружину та її теперішнього коханця, про якого я знав досить багато. Як же не знати, коли ми з ним дружили. У свої двадцять сім років він був не дуже відомим джаз-гітаристом, і як на маловідомого джаз-гітариста — порівняно порядною людиною. Вдачі непоганої. Тільки от стилю свого не мав. В один час блукав між Кені Берелом і Бі Бі Кінґом, в інший — між Лері Коріелом і Джемом Холом.

Я не зовсім розумів, чому після мене вона вибрала саме його. Це правда, що кожна людина від народження має певні нахили. Він переважав мене тим, що вмів грати на гітарі, а я був кращий за нього тим, що вмів мити посуд. Здебільшого гітаристи мисок не миють. Бо досить пошкодити пальця — і життя втрачає сенс.

Після того я почав думати про наш з нею секс. І знічев’я спробував підрахувати, скільки разів ми з нею кохалися упродовж чотирьох років нашого сімейного життя. Однак, врешті-решт, отримана цифра виявилася приблизною, а тому в моїх очах не мала жодного змісту. Напевне, треба було вести щоденник або принаймні залишати в записнику якісь позначки. Тоді я міг би точно визначити кількість статевих стосунків за чотири роки. Мені потрібні такі цифри, які відображали б реальність.