Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
Моя колишня дружина вела докладний облік свого статевого життя. Однак не в ліричному щоденнику, а в зошиті, куди від перших дівочих менструацій записувала точну кількість фізіологічних циклів і згадувала про секс як про «довідковий матеріал». Усього вісім таких зошитів разом з особистими листами і фотографіями вона зберігала у шухляді під ключем. І не показувала їх нікому. Що вона в них писала про секс, не знаю. А тепер, після розлучення, тим паче ніколи не дізнаюся.
— Якщо помру, — часто казала вона, — то спали ці записки. Добре облий гасом і спали, а попіл закопай у землю. Я тобі ніколи не прощу, якщо хоч один ієрогліф побачиш.
— Але ж я стільки разів з тобою спав! Знаю геть-усі закутки твого тіла. Чого тепер соромишся?
— Клітини тіла оновлюються кожного місяця. Навіть зараз! — і вона піднесла до моїх очей зворотний бік своєї руки. — І все, що ти, як тобі здається, знаєш про мене — це лише твої спогади!
Та жінка завжди — за винятком місяця перед розлученням — так само логічно мислила. Реальності свого життя схоплювала якнайточніше. Інакше кажучи, керувалася принципом: не відчиняй удруге зачинені перед тим двері, але й не заважай їм залишатися відчиненими.
Усе, що я знаю про неї, — це лише спогади. Спогади, які відступають щораз далі в минуле, і відмирають, як старі клітини. Так, що навіть точно невідомо, скільки разів ми з нею кохалися.
2. Поява Професора Вівці
Прокинувшись наступного ранку о восьмій і тепло одягнувшись, ми спустилися ліфтом униз і зайшли поснідати у найближчий кафетерій. Ні ресторану, ні буфету в готелі «Дельфін» не було.
— Як я вже казав учора, нам треба діяти поодинці, — нагадав я і передав їй копію фотографії з вівцями. — Я спробую з’ясувати, де знаходиться місцевість з горами, зображена на фотографії. Ти шукатимеш пасовиська, де вирощують овець. Гадаю, знаєш, як це робити, чи не так? Будь-який найменший натяк пригодиться. Бо тоді не доведеться блукати наосліп по всьому Хоккайдо, правда?
— Не турбуйтеся. Зроблю усе, як треба.
— Отже — зустрінемося надвечір у готелі!
— Тільки не переживайте, — сказала вона, одягаючи темні окуляри. — Не сумніваюсь — усе легко знайдеться.
— Було б непогано… — погодився я.
Однак, звісно, справа так легко не просувалася. Я навідався у Відділ подорожей губернаторства Хоккайдо, обійшов різні екскурсійні бюро й туристичні фірми, заглянув у Товариство альпіністів — одне слово, побував у всіх установах, які мали хоч якийсь стосунок до туризму та гір. Та ніхто з опитаних людей не міг пригадати нічого певного про гори, зображені на фотографії.
— Звичайнісінький гірський краєвид, правда? — казали вони. — І до того ж, знято лише одну частину…
Упродовж дня я оббігав усе місто, але все, що мені вдалося розізнати, зводилося ось до чого: гори на фотографії виглядали настільки звичайними, що за таким маленьким фрагментом вгадати їхню назву було важко.
По дорозі я зайшов у книгарню, купив атлас острова і книжку «Гори Хоккайдо», а потім у кафетерію замовив два імбирних пива і поринув у читання. На Хоккайдо було неймовірно багато гір, схожих одна на одну як забарвленням, так і формою. Я спробував зіставляти одна за одною гори у книжці з горою на фотографії Пацюка, але через хвилин десять у мене голова заболіла. Та, крім того, біда полягала в тому, що гори на фотографіях у книжці становили лише невеличку частину всіх гір на Хоккайдо. До того ж, було зрозуміло, що досить подивитися на ті самі гори під іншим кутом зору — і враження від них різко змінюється. «Гори живуть, — писав у передмові автор книжки. — Вони змінюються до невпізнання залежно від кута зору, пори року і настрою спостерігача. Отже, треба запам’ятати найголовніше: дивлячись на гори, ми завжди можемо схопити лише невеличку частину того, чим вони є насправді».
— От тобі і маєш!.. — сказав я сам до себе. І знову взявся до справи, щойно визнаної безнадійною. Коли дзвін на вежі вибив п’яту, я вмостився на лавочці в парку і заходився гризти смажену кукурудзу, водночас підгодовуючи нею голубів.
До збирання інформації подружка доклала трохи більше зусиль, ніж я, але в одному ми зрівнялися — наші спроби закінчилися нічим. За скромною вечерею у невеличкій забігайлівці на задвір’ї готелю «Дельфін» ми обмінялися відомостями, добутими за день.