Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
— Час нікуди не дівається. А тільки додається. Тих десять годин нашого життя ми можемо провести в Токіо або Саппоро. За тих десять годин можемо передивитися чотири кінофільми і два рази поїсти. Хіба ні?
— А як неохота ні їсти, ні кіно дивитися?
— Це вже твоя проблема. І час у цьому не винен.
Вона закусила губи й довго розглядала присадкуватих «Боїнгів». Я робив те саме. Своїм виглядом 747-ий завжди нагадував мені огрядну гидку стару бабу, яка колись мешкала по сусідству зі мною. Величезні обвислі груди, опухлі ноги, суха й тонка шия… Льотне поле здавалося місцем збору ось таких старих баб. Десятки таких бабусь одна за одною то прибували, то кудись відправлялися. Льотчики і стюардеси, снуючи у фойє з гордо витягнутими шиями, скидалися на дивовижних плоских істот, позбавлених тіні. В епоху «DC-7» і «Френдшипів» такого враження, напевне, не було б, але як було насправді, я не міг пригадати. А в тому, що мені тепер привиділося, мабуть, винна схожість між 747-им та огрядною гидкою бабою.
— Слухайте, а час розширюється? — запитала вона.
— Ні, не розширюється, — відповів я. Власний голос видався мені чужим. Я відкашлявся і допив принесену каву. — Час не розширюється.
— Адже насправді збільшується, хіба ні? Як ви казали, додається…
— Скорочується тільки час, потрібний для переміщення. Загальна кількість часу не змінюється. Це означає, що просто більше кінофільмів можна передивитися.
— Якщо захочеться… — сказала вона.
Так воно і сталося насправді — як тільки ми прибули до Саппоро, то відразу переглянули підряд аж два фільми.
РОЗДІЛ 7
Події в готелі «Дельфін»
1. Переміщення закінчується в кінотеатрі. Прибуття до готелю «Дельфін»
Поки ми летіли в літаку, вона сиділа біля вікна й весь час дивилася на земні краєвиди. Я вмостився у кріслі поряд і читав «Пригоди Шерлока Холмса». У небі, куди око сягало, не було ні хмаринки, а по землі невідступно за літаком бігла його тінь. Якщо бути точним, то оскільки ми сиділи в літаку, що плив над горами й полями, в його тіні, напевне, містилися і наші тіні. А коли так, то ми теж залишали слід на землі.
— Мені він сподобався, — сказала вона, попиваючи з паперового стаканчика помаранчевий сік.
— Хто?
— Водій.
— Ага, — сказав я. — Мені також.
— Крім того, Оселедець — гарне ім’я!
— Правду кажеш. Гарне. Можливо, з ним кіт буде щасливіший, ніж зі мною.
— Не кіт, а Оселедець.
— Ну, звичайно… Оселедець.
— А чому ви досі свого кота ніяк не назвали?
— Чому?.. — сказав я і прикурив сигарету від запальнички з емблемою вівці. — Напевне, я взагалі не люблю імен. Мені здається, що краще сказати так: я — це я, ти — це ти, ми — це ми, а вони — це вони.
— Гм-м-м!.. — промимрила вона. — А от мені до вподоби слово «ми». У ньому відчувається щось від льодовикового періоду, чи не так?
— Чому льодовикового?
— Скажімо, «Ми повинні йти на південь» або «Ми повинні вбити мамонта»…
— Справді, — погодився я.
В аеропорту Тітосе ми отримали свій багаж і вийшли надвір. Повітря було холодніше, ніж ми сподівалися. На мені поверх майки була товста футболка, а на ній — поверх сорочки вовняний жилет. Осінь приходила в цей край якраз на місяць раніше, ніж у Токіо.
— Як ти гадаєш? Може, нам треба було зустрітися в льодовиковий період? Ти полював би на мамонтів, а я виховувала б дітей.
— Звучить привабливо, — сказав я.
Потім вона заснула, а я дивився і дивився на густий ліс, що безперервно тягнувся за вікном по обидва боки дороги.
Прибувши до Саппоро, ми зайшли в кафетерій випити кави.
— Передусім визначімося з планом дій, — запропонував я. — Треба розділити завдання. Коротко кажучи, я шукатиму краєвид з фотографії, ти дізнаєшся все про вівцю. Таким чином ми зекономимо час.
— Начебто цілком розумно.
— Якщо справа піде на лад… — сказав я. — В усякому разі, я хотів би, щоб ти дізналася про розміщення головних овечих пасовиськ на Хоккайдо і про породи місцевих овець. Гадаю, такі відомості ти зможеш дістати в бібліотеці або в губернаторстві…
— Мені понад усе подобаються бібліотеки! — сказала вона.
— От і добре.
— Відразу почнемо?
Я глянув на годинник. Була половина четвертої.
— Ні, вже пізно, а тому відкладемо до завтра. Сьогодні перепочинемо, підшукаємо собі житло, перекусимо і після ванни ляжемо спати.
— Я хочу кіно подивитися, — сказала вона.
— Кіно?
— Адже завдяки літаку ми заощадили багато часу, хіба ні?