Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
За день я випивав сім чашок кави, щогодини справляв малу нужду і потроху втрачав апетит.
— А що, коли дати оголошення в газету? — запропонувала подружка. — Про те, щоб ваш друг зголосився…
— Непогана думка, — погодився я. Незалежно від того, буде з цього якась користь чи ні, це все-таки набагато краще, ніж нічого не робити.
Я обійшов чотири газетних видавництва і в ранкових випусках помістив оголошення з трьох рядочків:
ПАЦЮЧЕ! ДАЙ ПРО СЕБЕ ЗНАТИ!
НЕГАЙНО!
ГОТЕЛЬ «ДЕЛЬФІН», КІМНАТА 406
Упродовж наступних двох днів я сидів у готелі, очікуючи дзвінка. Першого дня подзвонили тричі. Хтось з місцевих жителів допитувався, що я маю на увазі під «Пацюком».
— Це прізвисько мого друга, — відповів я.
Задоволений відповіддю, співрозмовник поклав трубку.
Другий дзвінок був від пересмішника.
— Пі-пі-і!.. — пищав хтось на тому кінці телефонної лінії. — Пі-пі-і!..
Цього разу я поклав трубку. Життя в місті справді якесь дивне.
Останньою дзвонила жінка із страшно тонким голосочком.
— Мене всі називають Пацюком… — сказала вона. Її голос нагадував коливання електричного дроту під вітром.
— Вибачте, що змусив вас подзвонити, але я розшукую Пацюка-чоловіка, — пояснив я.
— Я так і думала!.. — сказала вона. — В усякому разі, мене також називають Пацюком… А тому я подумала, що варто подзвонити….
— Я вам справді дуже вдячний.
— Та що ви! Нема за що… А той, кого ви шукали, знайшовся?
— Ще ні, — відповів я. — На жаль.
— О, якби це ви мене шукали!.. Та виходить — не мене…
— Ага… На жаль.
Вона мовчала. Я пошкрябав мізинцем за вухом.
— Чесно кажучи, я сама захотіла з вами поговорити, — сказала жінка.
— Зі мною?
— Сама не знаю чому, але від самого ранку, коли побачила оголошення в газеті, все вагалася — подзвонити вам чи ні… Бо подумала, що, напевне, буде недоречно…
— Отже, те, що вас називають Пацюком, — неправда?
— Ага, — сказала вона. — Ніхто мене ні Пацюком, ні чимось іншим не називає. Я взагалі не маю друзів. Тому й захотілося з ким-небудь поговорити.
Я зітхнув.
— Ну що ж… Усе одно спасибі.
— Пробачте… Ви самі — з Хоккайдо?
— З Токіо, — відповів я.
— Приїхали з Токіо шукати друга, чи не так?
— Саме так.
— А скільки років вашому другу?
— Щойно тридцять сповнилося.
— А вам скільки років?
— Тридцять через два місяці.
— Ви — одинак?
— Так.
— А от мені — двадцять два. Це правда, що з віком усе сприймається легше?
— Хто його знає… — відповів я. — Одне легше, інше — навпаки.
— А чи не могли б ми поговорити про все спокійно десь за вечерею?..
— Вибачте, — сказав я, — але я мушу чекати дзвінка…
— Он що, — відповіла вона. — Тоді ще раз вибачте.
— В усякому разі, спасибі за дзвінок.
І розмова перервалася.
Як добре подумати, це здавалося спокусливою розмовою повії. А може, просто самотньої жінки. Та мені було байдуже, з ким я говорив. Адже я не дізнався нічого, що навело б мене на Пацюка.
Наступного дня подзвонили лише один раз.
— Повірте мені — про пацюків я розповім вам усе! — заявив у трубку недоумкуватий чоловік. І впродовж п’ятнадцяти хвилин розказував про те, як у сибірському полоні боровся з пацюками. Розповідь виявилася досить цікавою, але на жоден слід мене не навела.
Я вмостився на відкидному стільці під вікном й, очікуючи телефонного дзвінка, цілісінький день спостерігав за тим, що відбувалося у фірмі на третьому поверсі будинку навпроти. За день спостережень я так і не дізнався, над чим, власне, там люди працювали. У конторі з десятком службовців з’являлись і зникали відвідувачі, змінюючи один одного, наче баскетболісти на змаганні. Один клерк передавав іншому якісь документи, той ставив на них печатку, а хтось третій запихав їх у конверт і вибігав надвір — і так без кінця. В обідню перерву співробітниця з великими грудьми розносила усім чай. Пополудні кілька працівників пили каву, замовлену по телефону. Мені також її захотілося. Я спустився вниз, попросив портьє приймати телефонні повідомлення на мою адресу, випив кави у найближчому кафетерії і, купивши по дорозі дві банки пива, повернувся в готель. На час мого повернення в конторі навпроти залишилося тільки четверо людей. Грудаста співробітниця жартувала з молодиком. Попиваючи пиво, я стежив за роботою фірми, зосередивши увагу передусім на грудастій жінці.