Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
— У губернаторстві, у Відділі тваринництва, я не довідалася майже нічого, — повідомила вона. — Коротко кажучи, вівцями ніхто більше не цікавиться. Бо їх розводити невигідно. Принаймні великими отарами і на пасовиськах…
— Отже, їх мало, а тому, вважай, пошук буде легшим.
— Нічого подібного! Якби вівчарство успішно розвивалося, діяли б відповідні об’єднання або спілки, на які можна було б вийти через офіційні адміністративні органи. Однак за теперішніх умов перерахувати малих і середніх господарів у цій галузі тваринництва неможливо. Бо всі вони за власним бажанням обзаводяться лише кількома вівцями — так само, як собакою чи котом. Загалом мені вдалося записати адреси тридцятьох досить відомих власників овечих ферм, але всі вони — чотирирічної давності. За чотири роки кожен з них міг кудись-інде перебратися. Бо наша сільськогосподарська політика змінюється через кожних три роки, як у кота зіниці…
— От тобі і маєш! — зітхнув я, ковтаючи пиво. — Ми справді наче у глухому куті. Бо на Хоккайдо схожих одна на одну гір понад сто, а як шукати овечі ферми — також невідомо.
— Але ж минув лише один день, чи не так? Усе тільки починається!
— А як твої вуха? Ніяких послань уже не приймають?
— Поки що вони не надходять, — відповіла вона, з’ївши шматок вареної риби і запивши супом з місо[19]. — Я навіть знаю чому. Загалом послання приходять лише тоді, коли я збиваюся з дороги або відчуваю духовний голод. А тепер ні того, ні іншого немає.
— Ти хочеш сказати, що рятівну мотузку тобі кидають лише тоді, коли ти починаєш тонути?
— Саме так. А зараз я з вами — і вже цього достатньо. У такий час ніякі послання не потрібні. Отож шукати вівцю доведеться нам самим.
— Я не зовсім розумію, — сказав я. — Практично нас уже загнали в кут! Якщо вівця не знайдеться — ми опинимося у дуже скрутному становищі. Я ще не знаю, в якому, та коли вже вони погрожували, що нам не збутися біди, то, напевне, так воно й буде. Бо в такій справі вони — професіонали, хіба ні? Навіть якщо Шеф помре — організація залишиться і своїми щупальцями, що розповзлися по всій Японії, немов труби каналізаційної системи, спробує нас доконати. Я розумію, що це звучить безглуздо — але все насправді так!
— Як у тому фільмі «Агресор», що показували по телебаченні, чи не так?
— Схожість — саме в безглузді… А взагалі-то ми уклепалися в неприємну історію. «Ми» — тобто я і ти. Спочатку я сам, а на півдорозі й ти приєдналася. А по-твоєму, ми не йдемо на дно?
— Ой, та саме це мені й подобається! Все це набагато краще, ніж спати з будь-ким, обпалювати вуха фотоспалахом або читати верстку словника імен! Оце вже справжнє життя!
— Ти хочеш сказати, — вигукнув я, — що ти не тонеш і рятівної мотузки не буде?!
— Звичайно! Ми самі знайдемо вівцю. Не такі вже ми нікчеми, щоб цього не зуміти!
«Можливо», — подумав я.
Повернувшись у готель, ми віддалися статевим стосункам. Мені подобається вираз «статеві стосунки», який асоціюється в мене з тими чи іншими, нехай навіть обмеженими можливостями.
Однак і третій, і четвертий день нашого перебування в Саппоро минули у безплідних розшуках. Ми прокидалися о восьмій, снідали, розставалися на цілий день, за вечерею обмінювалися добутою інформацією, а, повернувшись у готель, віддавалися коханню і засинали. Викинувши старі тенісні кеди, я придбав нові кросівки і встиг показати фотографію з вівцями не одній сотні людей. На основі матеріалів губернаторства і бібліотек подружка склала список овечих ферм і почала обдзвонювати одну за одною. Але наші зусилля виявилися марними. Ніхто з опитаних людей не впізнавав гір на фотографії, жоден власник ферми не чув про вівцю з зіркоподібним тавром на спині. Один стариган розповідав мені, що перед війною бачив на Сахаліні такі гори, але я не міг повірити, що Пацюк забрався аж на Сахалін. Адже із Сахаліну до Токіо термінову пошту не пересилають.
Так минув п’ятий, за ним шостий день — і до міста нагрянув жовтень. Сонце ще гріло, але вітер уже став холоднуватий, і вечорами я одягав ватяну куртку. Саппоро — місто просторе і настільки прямолінійне, що аж нудьга бере. Раніше я навіть не уявляв собі, наскільки зношується людина внаслідок блукання по місту з такою кількістю прямих ліній.
Я справді-таки зношувався. На четвертий день утратив здатність орієнтуватися за сторонами світу. Мені почало здаватися, ніби південь лежить навпроти сходу, а тому в крамниці канцтоварів я купив собі компас. Я почав блукати вулицями з компасом у руці — й місто швидко перетворювалося на щось нереальне. Будинки почали здаватися декораціями для кінознімання, а перехожі на вулиці — плоскими, наче вирізаними з картону, істотами. Сонце сходило на одному краю землі й, описуючи в небі дугу, мов куля, спускалося на другому.
19
Місо — густа маса з перекислих соєвих бобів.