Погоня за вівцею

— Все дуже просто. Де район Сіндзюку — там і станція Сіндзюку, а район Уено — там станція Уено.

— Виходить, що, по-вашому, назва стосується не об’єкта, а його функціональної ролі? Отже, знову на першому місці мета?

Водій мовчав. Однак цього разу не дуже довго.

— Я от раптом подумав, — сказав він, — що на таку справу треба подивитися трохи приязнішим поглядом.

— Тобто?

— Усі парки, вулиці, станції, стадіони для гри у бейсбол і кінотеатри мають імена, чи не так? Вони отримали ці імена в нагороду за те, що їх прив’язали десь до землі.

Це була нова теорія.

— То що, — спитав я, — мені дадуть прекрасне ім’я, якщо я повністю відмовлюся від своєї свідомості і заклякну на одному місці?

Водій зиркнув на моє відображення в дзеркалі заднього виду. В його погляді був сумнів — чи не готую я йому якоїсь пастки.

— Що означає — заклякну?

— Замерзну. Як красуня в Сонному Лісі.

— Але ж ви, здається, вже маєте ім’я.

— Справді, — погодився я. — Зовсім забув.

Біля реєстратури багажу в аеропорту нам видали посадочні талони, і ми попрощалися з водієм, що нас супроводжував. Він начебто збирався проводжати нас до останньої хвилини, та, дізнавшись, що до відльоту залишилося дві з половиною години, передумав і зник.

— Дуже дивна особа, правда? — сказала подружка.

— Я знаю одне місце, де всі такі… Там корови блукають у пошуках обценьків.

— Щось на зразок «Дому на перевалі», чи не так?

— Можливо, — погодився я.

Ми подалися до ресторану і вирішили завчасно пообідати. Я замовив креветки, запечені в тісті, подружка — спагеті. За вікном ресторану з якоюсь особливою доленосною величавістю злітали й опускалися «Боїнги» і «Трайстари». Моя супутниця недовірливо оглядала кожну нитку спагеті перед тим, як піднести її до рота.

— А я думала, що в літаках завжди годують! — сказала вона невдоволено.

— Е ні!.. — Охолодивши в роті шматок запеченої креветки, я проковтнув її і відразу запив холодною водою. Креветка була просто гарячою і майже не вирізнялася якимось смаком. — Годують тільки на міжнародних рейсах. А на внутрішніх — особливо, далекого сполучення — можуть дати хіба що бенто[17]. Щоправда, з не дуже смачними стравами…

— А кіно показують?

— Ні! Яке кіно, якщо до Саппоро — година з лишком?

— Невже нема нічого?

— Нічогісінько! Посидів у кріслі, почитав книжку — і прибув на місце… Як в автобусі!

— Тільки світлофорів немає.

— Так, немає.

— От тобі й на! — і вона зітхнула. Потім поклала виделку зі спагеті назад на тарілку і витерла губи паперовою серветкою. — Справді, не варто й ім’я давати…

— Що й казати, нудота. Зате часу менше витрачається. Бо на поїзді така подорож забрала б годин дванадцять.

— А куди ж тоді дівається решта часу?

Я перестав їсти креветки і замовив дві чашки кави.

— Що означає — решта часу?

— Завдяки літаку заощаджується понад десять годин, чи не так? То куди, власне, дівається така сила-силенна часу?