Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
Я добув з кишені банківський чек і, не дивлячись на суму, передав його Джею. Той подивився на чек і похитав головою.
— Великі гроші, але, мабуть, добуті нечистим способом, чи не так?
— Саме так.
— І знову довга історія, правда?
Я засміявся.
— Передаю тобі на зберігання. Поклади де-небудь у сейф.
— А де ти тут бачиш сейф?
— Ну, а каса для цього не годиться?
— Я покладу цей чек в абонементний сейф якого-небудь банку, — стурбовано мовив Джей. — Але що ти з ним робитимеш?
— Послухай, Джею, тобі дорого обійшовся переїзд у це приміщення, чи не так?
— Дорого.
— У борги заліз?
— І немалі.
— Цього чека вистачить, щоб їх повернути?
— Ще й решта залишиться, але…
— А що, якби за це ти взяв мене і Пацюка у співвласники твого бару? Ніяких дивідендів і відсотків нам не треба. Нас задовольнить, якщо ти лише запишеш нас у свої компаньйони.
— Я так не можу.
— А натомість ти даси нам притулок, якщо я або Пацюк потрапимо в якусь скруту.
— А хіба досі я не давав?
Тримаючи склянку з пивом у руці, я глянув Джеєві в очі.
— Знаю — давав! І все-таки я наполягаю на своєму.
Джей засміявся і запхав чек у кишеню фартуха.
— Я ще пам’ятаю, як ти вперше нализався до чортиків. Скільки років тому це було?
— Тринадцять, — відповів я.
— Так давно?
Цілої півгодини Джей, завжди такий неговіркий, пробалакав зі мною про старі добрі часи. Почали надходити окремі відвідувачі, і я підвівся зі стільця.
— Куди ти поспішаєш? Ти ж щойно прийшов.
— Вихованій дівиці довго сидіти не годиться, — сказав я.
— З Пацюком зустрічався?
Поклавши обидві руки на прилавок, я глибоко зітхнув.
— Зустрічався.
— Це також довга історія?
— Такої довгої ти ще ніколи в житті не чув!
— А якщо коротко?
— Якщо коротко, то нічого не зрозумієш.
— З ним усе гаразд?
— Гаразд. Хотів тебе побачити.
— А я зможу коли-небудь з ним зустрітися?
— Аякже, зможеш! Ми ж тепер компаньйони. І ці гроші ми вдвох з Пацюком заробили.
— Я такий радий!
Я зліз зі стільця і вдихнув на повні груди повітря рідного бару.
— До речі, як співвласник я вимагаю, щоб ти придбав більярд і музичний автомат.
— Гаразд, придбаю до твого наступного приїзду, — пообіцяв Джей.
Уздовж річки я дійшов до її гирла, добрався до залишків морського берега завдовжки метрів п’ятдесят, сів на піску — і дві години поспіль проплакав. Ще ніколи в житті я так не ридав. Лише через дві години я зміг підвестися. Куди йти — я не знав, але все одно встав і обтрусив штани від налиплого піску.
Коли сонце зайшло за обрій, я рушив — і почув за плечима легкий шум хвиль.