Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
Що довше я придивлявся до її грудей, то щораз більшими вони мені здавалися. Напевне, її бюстгальтер тримався на бретельках, схожих на сталеві троси мосту Золоті Ворота у Сан-Франциско. Враження було таке, ніби кілька молодих співробітників аж пищали, щоб з нею переспати. Їхня жага передавалася мені через дві шибки і вулицю. Спостерігати чийсь статевий потяг — річ вельми дивна. Незчуєшся, як почнеш вважати його своїм власним.
Коли о п’ятій годині вернулася подружка, переодягнена в червоне плаття, я вже запнув занавіску і дивився по телевізору повторний показ мультика про Ошалілого Кролика. Так закінчувався восьмий день нашого перебування в готелі «Дельфін».
— От тобі й маєш! — сказав я. Повторювати ці слова поволі ставало моєю звичкою. — Минула третина місяця, а ми не просунулися уперед ні на крок.
— Начебто, — погодилася подружка. — Цікаво, що зараз поробляє Оселедець?
Після вечері ми відпочивали на плісняво-оранжевому дивані у фойє готелю. Коло нас, крім трипалого портьє, я не бачив нікого. Піднявшись на драбину, він міняв електричні лампочки, витирав віконні шибки, складав на купу газети. Хоча в готелі, напевно, проживало ще кілька чоловік, вони, здавалось, позамикалися у своїх номерах і німували, як мумії у темряві.
— Як ваша робота?.. Просувається?.. — несміливо запитав портьє, поливаючи рослини в горшках.
— Не дуже успішно, — відповів я.
— Здається, ви помістили в газетах оголошення…
— Помістив, — підтвердив я. — Шукаю людину у справі успадкування земельної ділянки.
— Успадкування?
— Ага. Бо спадкоємець пропав безвісти.
— Зрозуміло, — підтакнув портьє. — У вас, бачу, начебто цікава робота…
— Та де там!
— Все-таки є в ній щось привабливе — як у полюванні на Білого Кита у «Мобі Діку».
— Білого кита?.. — перепитав я.
— Авжеж. Полювати на будь-що завжди цікаво.
— Наприклад, на мамонта? — спитала подружка.
— Авжеж. Байдуже на що, — відповів портьє. — А ви знаєте, чому цей готель я так назвав?… Бо у «Мобі Діку» Мелвілла є епізод, в якому з’являються дельфіни.
— Ого! — здивувався я. — А чи не краще було б назвати «Готель Кит»?
— У кита не дуже привабливий образ! — скрушно мовив портьє.
— «Готель Дельфін» — прекрасна назва! — сказала подружка.
— Спасибі! — і портьє всміхнувся. — До речі, нам пощастило в тому, що ви зупинилися в нашому готелі на такий тривалий час. На знак удячності хотілося б пригостити вас гарним вином.
— Як чудово! — вихопилося у подружки.
— Від щирого серця дякую, — сказав я.
Портьє зайшов у підсобне приміщення і через хвилину приніс пляшку охолодженого білого вина разом з трьома келихами.
— Я зараз на роботі, а тому дозвольте випити за ваше здоров’я чисто символічну порцію.
— Будь ласка, будь ласка! — вигукнули ми з подружкою.
Ми випили вино. Не надто високої якості, але досить приємне на смак. Келихи були досить вишуканими — з візерунком виноградної лози на склі.
— Вам подобається історія про Білого Кита, чи не так? — запитав я.
— Ага. Через те змалку мріяв стати моряком.
— А тепер управляєте готелем? — спитала подружка.
— Так, але це сталося вже після того, як втратив пальці, — сказав чоловік. — Коли розвантажував суховантажне судно, лебідкою прищемив руку.
— Який жах! — вимовила подружка.
— Спочатку, звісно, світ потьмарився в моїх очах. Однак життя — незрозуміла штука. Так чи інакше, я нарешті придбав цей готель. Досить посередній готель, але завдяки йому якось зводжу кінці з кінцями. Ось уже десять років.
«Виходить, той чоловік — не портьє, а управляючий», — подумав я.
— Чудовий першокласний готель! — підбадьорила подружка.
— Спасибі за добре слово, — сказав управитель готелю і долив нам вина.
— Однак за тих десять років — як би це краще сказати? — будинок набрав солідності, правда? — спитав я рішуче.
— Так, звичайно! А побудували його відразу по війні. Я вважаю, що мені пощастило — такий будинок зумів купити дешево.
— А як його використовували перед тим, як відкрився готель?
— Будинок був відомий під назвою «Музей мериносознавства Хоккайдо». У ньому містилася адміністрація та архів з матеріалами про мериносів.