Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
— Ось цей годиться!
— Котрий?
— Останній, який ви прочитали…
— «Dolphіn Нotel», — прочитав я англійську назву.
— Що це означає?
— Готель «Дельфін».
— Там і поселимося.
— Про нього я ніколи не чув!..
— Однак, здається, немає іншого готелю, де ми могли б зупинитися.
Я подякував офіціантові за довідник і зателефонував у готель «Дельфін». Безбарвний чоловічий голос у трубці повідомив, що вільні зараз одномісні та двомісні номери. На всякий випадок я поцікавився, що ще в них є, крім одно — та двомісних номерів. Виявилося, що інших номерів у них взагалі не буває. Трохи збентежений, я все-таки замовив двомісний номер і розпитав про оплату. Вона виявилася на сорок відсотків меншою, ніж я сподівався.
Від кінотеатру до готелю довелося йти спочатку три квартали на захід, а відтак — один квартал на південь. Готель був маленький і безликий. Настільки безликий, що, здавалося, іншого такого готелю немає на світі. Від подібної безликості навіть віяло чимось метафізичним. Ні неонової реклами, ні великої вивіски і навіть парадного входу. Тільки поряд з непривітними скляними дверима, схожими на службовий вхід у ресторан, мідна табличка з викарбуваним написом «Dolphіn Нotel». Навіть без зображення дельфіна.
Сплюснута п’ятиповерхова будівля скидалася на велетенську, сторчма поставлену сірникову коробку. Після ближчого розгляду готель не здавався надто старим, але був досить зношеним, щоб привертати до себе увагу сторонніх людей. Мабуть, його побудували вже старим.
Ось таким був готель «Дельфін».
Однак моїй подружці він, здається, припав до душі.
— Досить пристойний готель, правда? — сказала вона.
— Пристойний готель?.. — перепитав я.
— Затишний і без ніякої зайвини…
— Якої зайвини? — спитав я. — Чисте простирадло, умивальник без тріщин, справний кондиціонер, м’який туалетний папір, свіже мило, невигорілі занавіски на вікнах — усе це, по-твоєму, зайвина?..
— Ви завжди у всьому бачите лише темну сторону! — і вона засміялася. — Зрештою, ми ж не туристами сюди приїхали!
Фойє за дверима виявилося просторішим, ніж ми думали. Посередині — стандартний набір меблів для прийому відвідувачів і великий кольоровий телевізор. По телевізору передавали якусь вікторину. Людей не було.
Обабіч дверей стояли величезні горшки з декоративними рослинами. Листя рослин наполовину зблякли. Я причинив двері і, зупинившись між тими двома горшками, з хвилину розглядав приміщення. Добре придивившись, я зрозумів, що воно не було таким уже просторим. Ілюзія простору створювалася завдяки надзвичайно малій кількості меблів. Стіл і диван для відвідувачів, годинник на стіні і велике трюмо — от і вся обстановка.
Підступивши до стіни, я приглянувся до годинника і дзеркала. Очевидно, це були чиїсь подарунки з якогось приводу. Годинник помилявся на сім хвилин, а в дзеркалі моя голова трохи не сходилася з тулубом.
Від меблів відгонило такою ж старовиною, як і від усієї будівлі. Тканинна оббивка меблів вражала своїм досить дивним оранжевим кольором. Здавалося, що спочатку її добряче виставили на сонце, потім упродовж тижня вимочили під дощем, після чого викинули у підвал для того, щоб вона там запліснявіла. Подібну барву мені довелося бачити в перших кольорових фільмах.
Я підійшов ближче — і побачив, що на дивані лежить, скоцюрбившись мов висушена тріска, чоловік середніх літ з полисілою головою. Спочатку мені здалося, що він мертвий, та насправді він лише спав. Його ніздрі раз по раз сіпалися. На переніссі видніли сліди від окулярів, але самих окулярів ніде не було. Отже, навряд чи він заснув, дивлячись телевізор. А от як — залишалося для мене загадкою.
Я заглянув за конторку — не було нікого. Моя подружка взяла в руку металевий дзвінок і задзвонила. Різке дзеленчання прокотилося по порожньому фойє.
Ми почекали півхвилини — жодної реакції. Чоловік середніх літ на дивані все ще спав.
Вона подзвонила ще раз.
Чоловік на дивані пробурчав. Так, наче сам собі дорікав. Потім розплющив очі й видивився на нас непритомним поглядом.
Подружка задзвонила втретє — цього разу настирливо.
Чоловік ошаліло зірвався з дивана, вмить перебіг через приймальню, прошмигнув повз мене — й опинився за конторкою. Він виявився портьє.
— Ой, пробачте!.. — заговорив чоловік. — Мені так незручно. Чекав на вас — і заснув!
— Вибачте, що розбудили вас, — сказав я.
— Та що ви!.. — заперечив він. І подав нам реєстраційну анкету та авторучку. На мізинці та середньому пальці його лівої руки бракувало двох фаланг.