Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
Батько наказав не зупинятися. Сказав, що серце підкаже, куди йти. Але її серце вже давно стислося у грудку і бажало йти лише в одному напрямі — додому. Вона силилася знайти у своїй душі, розгледіти довкола якісь сліди, знаки, що провістили б про її мету, та погляд натикався лише на мовчазні дерева. Чулося шамотіння вітру вгорі, там же хиталися верхівки сосон.
Русана намагалась не думати про те, чому батько поспіхом вигнав її з дому, чому вона не може подолати себе і вернутись назад, чому має йти вперед, не знаючи напевне, куди.
Просто йшла, і ліс скінчився.
Русана підійшла до крайніх дерев, лягла в траву і придивилася. Посеред чистого поля стояв загін чорних вершників. Шестеро. Всі, крім старшого, у шкіряних личинах з прорізами для очей. Стояли так близько, що Русана змогла роздивитися малюнки на їхніх шкіряно-металевих обладунках.
Ворон і Собака. Ахруман і Чорнобог.
Вершники про щось розмовляли. Русана прислухалася.
— А що, гарно ми тоді розважилися? Га-га-га…
— Ану, цитьте! Пильнуйте малу! Те дівчисько десь у лісі, і колись із нього має вийти!
— Та чому саме сюди? Ліс же великий.
— Сторожа навколо всього лісу, телепню! І кожен мусить пильнувати, бо як пропустимо, то кінець усім!
— Та пожартували трохи…
— Один уже пожартував, коли відрубав клятому Бориславу голову! Тепер жартує у Наві! Туди ж хочете?!
Вершники замовкли і потупили погляди, а потім повернули до лісу.
Русану заціпило, нігті уп’ялися в долоні, і на траву впало кілька крапель крові. Вона щосили втискалася обличчям у траву, щоб задушити крик і стогін, щоб не видати себе плачем. А недобра сила штовхала зсередини, кричала: «Встань, кинься на них, бийся з ними, видряпай їм очі! Хай за все заплатять!» І Русана підвелася й зробила крок вперед. Потім ще один.
Вона не бачила, як перед тим скорчилися у страшних муках полісуни і мавки, як пригнобила їх до землі нестримна чорна сила, що соталася з чорних вершників. Вони скільки могли, тримали захист, скільки вистачило сил опиралися злу і ховали від нього Русанину душу, і не втримали. Лісові істоти гинули одна за одною, розчинялись у зеленій траві, входили у мовчазні дерева, пропадали у чорній землі — не могли вони витримати стільки зла, а останній полісун таки спромігся на крик: «Вернись! Не йди!»
Щось здригнулося в душі зільниці, коли вона почула той сповнений болю і відчаю крик. Обернулась і побачила, як земля ковтає зеленого бородатого дідка. Так загинув денний супровід зільниці. Крик, яким полісун зупинив Русану, почули Чорні Вершники.
11
Сонце сідало, фарбуючи білі замкові вежі у багрянець. Люди навколо теж ставали червоні і сутінкові. Довгі тіні падали на землю, чіплялися за стіни, дряпались догори, до верхів’я, щоб знайти свою смерть, адже там, угорі, є лише сонце.
Осінь оселялася у Суронжі, стверджувалась у правах і входила у людські душі. Відьма піддалася тим вечірньо-осіннім чарам і попливла. Вона гойдалася на хвилях власної свідомості, вслухалася у плюскіт людського моря… Споглядала смерть власної тіні. Тиша і спокій осіннього вечору оселилися в її душі попри всі ранкові негаразди.
Раптом недобре передчуття ударило в серце. Рутенія схопилася на ноги і вихором понеслася до Добровіна, по дорозі прихопивши зільника і злидня. Ті, нічого не розуміючи, бігли за нею.
Рутенія увірвалася до кабінету Добровіна і застигла: Добровін сидів зв’язаний, навколо, завмерли Ярові воїни, а сам Яр походжав колами і читав щось із розгорнутого сувою.
На шум у дверях він обернувся і пильно оглянув ошелешену Рутенію. Потім погляд його переметнувся їй за спину, де стояли Золота з Босем. На його ледь уловимий порух руки з боків з'явилася сторожа і вхопила Рутенію за руки. Золота і Бось позадкували, точніше, першим позадкував Бось, відчувши, що пахне смаленим, і потяг за собою зільника.
Все ще стоячи у заціпенінні, затиснута у дужих руках, Рута почула в голові слова Добровіна: «Я лишаюсь, а ви втікайте. Йдіть слідом за чугайстром. Я лишив вам перехід на місці твоєї останньої битви. Ти знайдеш його. Так я можу дізнатися більше. Яр почав відкриту гру. Але й він не все знає — втікайте, поки є шанс. Зі мною все буде гаразд!» Рутенія ще раз кинула оком на відьмака — той був спокійний. Дружина ж почувалася ніяково. Якби могли, вже давно чкурнули б із цього клятого замку додому, в поле, в село до дівчат… Вони ж бо знали силу Добровіна: те, що вони стоять довкруж нього зі списами, це його воля, а не Ярова. Може, тому й не тікали: більше боялися ослухатися відьмака, ніж князя.