Найкращий сищик та падіння імперії
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-210-3
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик та падіння імперії». Краткое содержание книги:
Зітхнув, і зробилося мені сумно. Дуже сумно. Бо жив, жив я і чого досяг? Руки у крові, наче у ката. І сам же такий шлях вибрав. Нехай там служба, але ж коли у відставку пішов, то можна б було заспокоїтися. Хліб ростити, як про те і мріяв. Але пожив трохи у спокої, і нудно стало, пригод схотів. Свиня багно знайде, так і я. Посипалися пригоди, потім слава почалася. Аби був розумний, графа б виставив у герої. Нехай би були пригоди сміливого сищика графа Климентія Осики-Маєвського. Так ні, не схотів, сам слави зажадав, щоб у журналах писалося «Іван Карпович Підіпригора».
І що? Надибав славу, грошей заробив, та тільки де тепер усе це? Донька рідна далеко, хутір стоїть покинутий, жінок тримаю на відстані, щоб не постраждали через мене, тільки на блуд здатний. Ось і все, чого досяг. Найкращий сищик імперії! Ані за собою, ані перед собою, а ще й срака прострелена. Тьху! А тут он люди сидять тихі, працьовиті, про Господа балакають. Може, і не так, як треба, але ж Господь усяку молитву зрозуміє. Бо що ж він, не писар же якийсь в установі, який до кожної коми присікується, хабар вимагає. Господь милостивий, як би ти не помилився, все одно почує тебе, якщо від серця молитва твоя.
Од думок тих аж сльози в мене по щоках покотилися. Молокани ці стали до себе запрошувати.
— Бачимо, що хороша ти людина, а такій людині в миру важко, неспокійно, наче човну в бурю. То іди до нас, у нашу гавань Господню, — казали мені.
Та куди підеш, коли у кайданах весь? Подякував я молоканам, дав їм сто рублів, попросив молитися за мене. Гроші вони брати не хотіли, сказав, що як не хочуть на себе їх витратити, то нехай на когось іншого використають, кому допомога буде потрібна. Обступили вони мене, почали молитви свої співати. Дуже хороші молитви, світлі. І я з ними. Так до Александрополя доїхав у думках за Господа.
На вокзалі вже чекав мене тарантас із візником і три вершники вірменські при зброї. Сказали, що на дорогах неспокійно, курдська кіннота нишпорить.
— Гарегін наказав вас охороняти. Ми з вами поїдемо.
— Добре, — кивнув я.
Поїхали. Всівся я на трьох подушках, а ще ж ресори, майже не боляче було. До того ж краєвиди гарні. Гори навколо, трава зеленіє, абрикоси квітнути починають, а абрикосів там багато, наче у нас вишень. Милувався я світом Божим, розмовляв із хлопцями. Вони були з вірменських загонів, двоє російської майже не знали, а один розмовляв непогано. Розповідав, як вони з турками воюють, хвалився, що вже чотирьох ворогів убив. От, думаю, які ж райські місця, а і тут вбивства.
Проїхали ми десь годину, дорогою зустріли цілу валку з пораненими солдатами, яких із фронту везли до станції, щоб відправити на лікування у тил. Хтось із солдатів мене пізнав, одразу усі пожвавішали, довелося їм історію смішну розповісти, підписати кілька журналів, побажати найшвидшого одужання. Роз’їхалися. Я трохи задрімав на подушках своїх, подумки дякував Господу, що живий, виправитися обіцяв і не вбивати. Але ж диявол хвилюється, коли до Господа ти повертаєшся. Тільки ото подякував я Богові, як почулися постріли.
— Курди! Курди! — закричав той хлопець, із яким я розмовляв. Його товариші теж закричали, вихопили гвинтівки.
Візник нагнав коней, і помчали ми. А за нами цілий загін вершників. Десятків чотири десь. Охоронець розповідав, що турки найняли кочових курдів, і орди їхні глибоко заходять у тил, інколи нападають на невеличкі загони російських військ, здебільшого просто розвідують. А тут ось вирішили напасти. Мчалися за нами, і тут я зрозумів, що помилився. Думав же, що заспокояться шпигуни, подумають, що взяв я хибний слід, і не чіпатимуть, бо ж у Карсі я для них безпечний. А шпигуни виявилися хитрішими, мало їм було просто прибрати мене з Тифліса, вирішили вони взагалі мене звести зі світу. І ось тут, на цій рівнині між двома хребтами, нічого не було, щоб їм завадити.
— Гвинтівку дай! — крикнув я охоронцю. Той здивовано подивився на мене. — Гвинтівку!
Він подав мені гвинтівку, я прицілився. Постріл. Один із переслідувачів покотився. Вони почали стріляти, але в такій гонитві прицілитися їм було значно складніше, аніж мені на тарантасі. Ще постріл — і ще один покотився. Вони відповіли пострілами, але не влучними. Я поклав третього. Мисливський інстинкт, серце тьохкало, видих, прицілився, постріл. Ще один. Подумав, що так перестріляю всіх нападників. І які ж вони вперті! Скакали за нами, не відступали. Ну ось вам, отримуйте.
— Обойму! Дай ще обойму! — крикнув я.
Охоронець кинув одразу дві обойми набоїв, я перезарядив. Побачив, що загін нападників почав розходитися дугою. Та до одного місця дверцята ці маневри! Я ще вистрелив. Промазав, потім поцілив. Був наче у тирі. Купа фігурок, тільки вибивай. Я подумав, що все занадто добре. Ну не може людині так щастити, як мені. Колесо відвалиться? Куля поцілить в одного з коней, що тягнув тарантас? Чи мене поранить? Я вистрелив іще раз. Мабуть, у коня поцілив, бо покотилися і вершник, і кінь. Видих. Я вже майже натиснув на гачок, коли почув крики і постріли за спиною. Я озирнувся і побачив ще один загін, який висипав нам назустріч. Тир перевернувся, і тепер ми стали фігурками для розстрілу.
— Візьми мого коня і спробуй утекти! — закричав охоронець. — Ти мусиш урятуватися!
Ми повернули з дороги і помчали полем.
— Бери коня! Ми спробуємо їх затримати! — наполягав охоронець.
Четверо можуть зупинити десяток і затримати два десятки, але нападників було близько сотні. Я кинувся до візника.
— Тікай! Візьміть його і беріть ліворуч! Я візьму праворуч! Вони прийшли по мене! Ви тут ні до чого! Забирайте його і тікайте! — наказав я.
— Ні! У мене наказ... — заперечив мій охоронець.
— Я тут наказую! Я! Виконуй!
Я штовхнув візника, і той стрибнув на коня одного з охоронців. Я повернув візок праворуч. Ми розділилися. В мене був маленький шанс доїхати до пагорбів, залягти там серед скель і спробувати відбитися. А там, може, якийсь загін козаків чи інше щасливе спасіння. Або смерть. Я довго від неї бігав, мені щастило, але всьому настає край.
— Н-но! — вдарив коней батогом, хоч вони і так мчали з усіх сил. Озирнувся, побачив, що мої охоронці скачуть геть, нападники не намагаються їх переслідувати. Бо їм потрібен був лише я. До пагорбів залишалося хвилини дві гонитви. Ще на дорозі я міг змагатися з вершниками у швидкості, але на цьому полі, по якому було розкидане каміння, тарантас стрибав, як цап. Нападники наздоганяли. Я вихопив браунінг, кілька разів вистрелив, збив одного чи двох вершників, а потім відчув удар. Тарантас підлетів, я злетів із місця, мене кілька разів крутонуло у повітрі, далі темрява.
Я опритомнів від чогось схожого на звук грому. Грім, перелякані крики людей, іржання коней, постріли, ще грім. Я нічого не бачив, темрява, я лежав на землі, чув звуки якогось дивного бою, у голові гуло. Я осліп? Суцільна темрява! Бій? Кого з ким? Нападники були самі! Нічого не розумів. Мацав руками. Земля, каміння, потім щось інше. Я торкнувся цього іншого. Щось знайоме. Це було схоже на чоботи. Так, чоботи! Але якісь велетенські чоботи, сама підошва у півліктя завтовшки! А ще чомусь пахло самогоном і тютюном. Знову почулися блискавки, знову крики, іржання, цього разу вже далі. І без пострілів.
Я помер? Я ж мусив померти. Цілий загін нападників, які прийшли по мою голову. Авжеж, я помер. Але чому лежу на землі? Чому нічого не бачу? Може, вони відрізали мені голову, а душа ще не відлетіла з тіла? Помацав себе. Ні, голова була на місці, скривавлена, але була. Я спробував підвестися.
— Лежи там! — суворо сказав якийсь голос, такий гучний, наче грім. Він чувся десь ізгори. Я схопився за голову. Не розумів, що коїться. Мені було страшно. Потім знову знепритомнів.
Коли розплющив очі, побачив небо. Блакитне небо, майже без хмар. Небо. Потім заболіла голова. Я спробував підвестися, тіло не дуже слухалося. Ледь сів, озирнувся. Нікого навколо. Зовсім. Жодного вершника. Де вони поділися? Було ж їх багато! І чому вони не взяли мене у полон? Або не добили? Я не знав. Помацав голову. Липке волосся. Подивився на пальці. Кров. Хотів підвестися, але знову сів. Збирався з силами. Став на коліна. Постояв. Земля, каміння, молода трава. Здається, я не помер, хоча як я зміг вижити, не розумів. Ще раз спробував підвестися. Мене хитало, якось устояв. Знову подивився навколо. Нікого. Жодного вершника. Потім якийсь рух. Я хотів придивитися, але в очах тьмарилося. Що це в біса таке? Вимушений був присісти. Зібрався з силами і піднявся. Подивився туди, де бачив рух. Ага, двоє коней мирно паслися, тягали за собою розтрощений тарантас без коліс. Я на ньому їхав, тікав від бандитів, потім тарантас підлетів, і я разом із ним. Далі я впав, знепритомнів, мав бути вбитий чи захоплений у полон, не знаю, що вже там наказали зробити нападникам.