Примари Пустомитського болота
- Автор: Тибель Василь
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Примари Пустомитського болота». Краткое содержание книги:
Здається, сплановано все і планеті не минути катастрофи, але інколи долю людства змінюють діти. Чи зможуть двоє школярів уникнути смертельної загрози, яку несуть в собі жорстокі змовники? Чи вдасться Миколці і Васильку разом із товаришами змінити долю планети? А почалося все із розритої могили міфічного царя…
Автор — лауреат премії ім. Миколи Лукаша; дворазовий дипломант і лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова» в номінації проза.
Від монастиря до Снєжкової гори дорога була не близька, тому подорожні добралися до місця, коли сонце вже минуло полудень.
- Так от, на рахунок усього містичного… Я певен, що Бог через людей, їхні помисли й відчуття, посилає нам застороги. Ви, мабуть, не раз відчували, що з наближенням небезпеки у вас наступає якась незрозуміла тривога чи неспокій. Це дуже добре помітно на тваринах, вони за багато годин відчувають буревій, грозу, землетрус, чи інші природні катаклізми. На жаль, люди, у більшості своїй, втратили це відчуття, псевдо-індустріальна цивілізація вихолощує людські відчуття. Але був проміжок часу, коли людство розвивалося по духовному шляху. Ви, мабуть, чули про країну Шамбалу?
- Трохи, щось читала. Здається, Рейріх її шукав у Гімалаях?
- Її шукали й шукають досі, та вона за сімома печатями. Так от, там залишилися, по переказах, залишки тієї високодуховної цивілізації; там люди змогли зробити перемогу духу на тілом, коли тіло повністю підкоряється сильному духу; там людство, подібно саламандрам, досягло практично безмежного віку. Люди навчилися залишати тіло й повертатися в нього, пізнали закони душевної досконалості - практично безмежної досконалості. Але саме там і зародився орден «Чорних саламандр ». Я, перевірив факти; практично всі великі зміни в сучасній цивілізації: глобальні кризи, війни, революції відбувалися, чи не завжди, з участю цього ордену, шлях якого йде з Гімалайських гір і країни Шамбали.
Ольга підозріло поглянула на монаха.
- Думаєте, старий із глузду з’їхав? – не повертаючи голови промовив монах, - я б міг вам доказати всі свої міркування, просто часу зараз обмаль. В молодості, перш чим стати ченцем, я був альпіністом, бував у Гімалаях, думав знайду країну щастя, шукав просвітлення. Але Господь повернув мене сюди, можливо це і є моя місія, не дати «чорним» загубити наш світ?
Вони вибравшись на Снєжковий пагорб, вже спускалися по зарослому північному схилу, до розкопаної могили. Обігнувши похилу вербу біля струмка, отець Терентій наблизився до свіжих розкопок.
- Ось вона, могила могутнього Царя - царя який обрік себе на загибель, щоб урятувати Землю. Він заховав із собою «Зіницю всесвіту», щоб «чорні саламандри » не знищили нашого світу. Монах підійшов до чорної плити розчистив барельєф і повернув вирізьблену ящірку. Саркофаг з легким стуком відчинився. Та яке ж було в них здивування – там у середині нічого не було.
- Максим розповідав мені, що бачив мумію людино-ящера, навіть фото зробив. Ви ж бачили.
- Нас випередили. І боюсь, це вже не прості грабіжники.
Він підвів голову й оглянув верхівця пагорба. На самому верху, стояла постать у чорному комбінезоні. Голову й обличчя її закривала темна хустина, тісно зав’язана на потилиці. Тільки колючі очі спопеляли прибульців через невеликі прорізи.
- А це, що за нінзя, у цих краях завівся? – спробувала пожартувати Ольга. Та монаху, було не до жартів. Він вибрався з ями, перехрестився на схід сонця й прийняв бойову стійку. Нінзя теж ніби вправний каратист приготувався до бою. Мить і на пагорбі розгорівся двобій. Оля відскочила за кущ і спостерігала за поєдинком.
Старий монах, ніби переродився й із легкістю юнака відбивав усі випади чорного нападника. Його сиве волосся висипалося із каптура й розвівалося на вітрі. Монах підстрибував і робив такі сальто, що в Олі, від баченого, захоплювало дух. Чорний нінзя, теж показував відчайдушні стрибки й випади. Дівчині здалося, ніби вона спостерігає за якоюсь комп’ютерною грою, настільки все було неправдоподібне. Раптом монах вивернувся від чергового удару й помахом руки збив із нападника пов’язку на голові. Волосся в чорного каратиста, розсипалося по плечах, воно було довге і пишне. Ольга зрозуміла - це жінка. Монах теж, певно, не чекав такого, він був розгублений. На долю секунди чернець втратив пильність, чим і скористалась нападниця. Вона, майже, без розбігу, завдала сильного удару ченцю в груди. Отець Терентій відлетів на кілька метрів і впав навзнак. Нападниця, як пантера накинулася на непритомного монаха. Жінка в чорному, швидко знайшла й зірвала із грудей переможеного, мідну табличку разом із шовковою ниткою. Після чого дістала з халявки кинджал розмахнулася для удару. Тут, уже й Ольга не змогла просто дивитися, коли в неї на очах убивають людину. Вона вхопила дерев’яного дрюка, що як навмисне лежав неподалік і вперіщила чорну каратистку по голові. Дрючок із хрускотом розсипався на друзки. Чорна нінзя піднялася й дурнувато вирячилася на Олю, ніж випав з її рук. Здавалося, ще мить і жінка в чорному втратить рівновагу, та нападниця тільки похитувалася, але не збиралася падати. Вона опанувала себе, тільки пелена з очей ще не зійшла. Ольга позадкувала до кущів. Чорна жінка стала її наздоганяти. Оля перечепилася за куща й впала. Нападниця накинулася на дівчину й стала її душити. Оля відчайдушно відбивалася руками. Намагаючись ухопити за коси бандитку, дівчина схопилася за хустину й зірвала її з лиця жінки. Який же в неї був подив, коли Ольга впізнала в нападниці свою колишню завідувачку.