Примари Пустомитського болота
- Автор: Тибель Василь
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Примари Пустомитського болота». Краткое содержание книги:
Здається, сплановано все і планеті не минути катастрофи, але інколи долю людства змінюють діти. Чи зможуть двоє школярів уникнути смертельної загрози, яку несуть в собі жорстокі змовники? Чи вдасться Миколці і Васильку разом із товаришами змінити долю планети? А почалося все із розритої могили міфічного царя…
Автор — лауреат премії ім. Миколи Лукаша; дворазовий дипломант і лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова» в номінації проза.
- Може я потрапив у метро? - Колись, ще у третьому класі, хлопець їздив до Києва і в нього залишилися незабутні враження, від гуркотливого ескалатора і просторих станцій підземки. Та навіть ті, найпередовіші людські досягнення пасували, перед побаченим . Більше всього дивувало, звідки таке тут, далеко від великих міст, глибоко під непрохідними болотами? Хто його збудував і для чого?
- Певне, це секретний військовий об’єкт? А може ?... Так воно і є, це позаземна цивілізація збудувала? - Василько згадав вогняну кулю, що зникла в болоті.
Так розмірковуючи вголос, хлопець увійшов до освітленої зали. Приміщення просторе, з високою стелею й численними арками. Чимось ця споруда нагадувала внутрішню будову великого собору, чи церкви. Восьмигранна в плані; високе склепіння підпирали вісім колон, а в кожній стіні, за колоною, відкривався, просторий світлий тунель. Правда, тунелі були різні й підсвічувалися кожен іншим відтінком світла.
- Тут тобі не казка про три дороги. Їх аж сім і спробуй вибери правильну. - Василько, вийшов на середину зали й став гадати, куди ж йому податися.
Хлопець роззирнувся, підійшов до височенної колони, яка підпирала склеп і заглянув за неї. Те, що він побачив, змусило його зупинитися. Прямо перед ним, за колоною, стояло авто. Так, те саме авто, з якого всі пригоди й почалися. Джип стояв цілісінький і неушкоджений, здавалося, він був недавно вимитий і вичищений, ніби його щойно покинули дбайливі господарі.
- От, тобі й на! Я думав, він назавжди втопився в багнюці. Але цього слід було й сподіватися, бандити ж залишилися цілісінькими.
Василько завмер за колоною й роздумував, чи підійти йому до машини. А раптом там хтось сидить. Проте цікавість повела його вперед і хлопець відкрив незамкнені дверцята. Та, тільки-но він заліз на сидіння, як у кутку салону, протеленькотів стільниковий. Хлопець, перелякавшись вискочив із машини. У цій цілковитій тиші, телефон був гучніший за гарматний постріл. Він так надоїдливо сюрчав, що Василько знову відкрив двері, знайшов слухавку під накиданим на сидінні лахміттям і натиснув на кнопку виклику.
- Адмірале, скільки я набиратиму цей номер? Невже важко взяти слухавку. Де це вас чорти носять? Мені потрібний той «Камінець» до завтра. Якщо його не буде - вам усім кінець. І ніяких свідків, зрозумів! Я не хочу чути, що якісь діти вам поламали плани, їх просто треба знищити. Я все сказав! Дійте, бевзі!
У слухавці клацнуло. Василько тремтячою рукою поклав телефон на сидіння. Йому здавалось, що крижаний голос із мобілки ще й досі сичить йому у вусі.
« Хто ж це був? Певно, у тих бандитів є спільник і він керую цією бандою. Професор щось говорив про їхнього посіпаку. Тепер хлопець зрозумів, чого бандитів так цікавив Миколчин алмаз?» - Згадка про Миколку, знову навіяла смуток на хлопця. Невже він загинув, невже його з’їло те чудовисько? Василько вперто не хотів вірити в смерть товариша. Та розплакатися він не встиг. До вух Василька долинув далекий шум. Хлопець гайнув, на всяк випадок, за колону.
Із рожевого тунелю, крекчучи й стогнучи, перекидаючись через голови й перечіплюючись ногами, на середину кришталевої зали викотилися лантухами двоє здорованів. Вони обзивали один одного різними словами, ковзаючись і спотикаючись по полірованій підлозі. Василько впізнав «давніх знайомих».У Зуба було набито кілька гуль, а Адмірал світив великим синцем під лівим оком.
- Що за виродки нарили цих ходів? Бодай би їм руки повикручувало - кроти кляті! - лаявся навсібіч кульгавий.
- Добре, хоч світло додумались провести. - піддакував Зуб, повзучи навкарачки, по слизькій підлозі.
- Ти перший попхався в цей хід? Прийшлося, із-за тебе, на заду, проїхатися. – Він намацав рукою те місце, про яке згадував. На місці, де мали б бути задні кармани штанів, Адмірал налапав дві великі дірки, які відкривали доступ до тіла.
- Адмірале, ми вже на небі? А де ж ангели?
- Я зараз відправлю тебе до ангелів, як ти мені набрид! - Адмірал вихопив із подертих штанів пістолет і направив на Зуба.
- Завжди ти так. Я ж тобі пістолета, там в темряві знайшов, а ти мені знову погрожуєш.
- То ти, ще патякаєш?
Адмірал загрозливо клацнув запобіжником.
- Ні, не треба, Адміральчику, благаю! - пропищав своїм тонким голосом Зуб. Він схопився на ноги й від гріха подалі, сховався за колону. Та враз він вискочив і став махати руками, як божевільний.