Примари Пустомитського болота
- Автор: Тибель Василь
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Примари Пустомитського болота». Краткое содержание книги:
Здається, сплановано все і планеті не минути катастрофи, але інколи долю людства змінюють діти. Чи зможуть двоє школярів уникнути смертельної загрози, яку несуть в собі жорстокі змовники? Чи вдасться Миколці і Васильку разом із товаришами змінити долю планети? А почалося все із розритої могили міфічного царя…
Автор — лауреат премії ім. Миколи Лукаша; дворазовий дипломант і лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова» в номінації проза.
Василько повернувся до потоку. На тій стороні, останній із друзів усе не наважувався стрибнути через бурхливу воду.
- Миколко, стрибай! – перекрикуючи гучний потік, покликав товариша Василько. – Швидше, а то вони тут замерзнуть!
У підтвердження його слів Надійка голосно чмихнула декілька разів.
- Вода в цій річці посолена. - витираючи лице рукавом, промовила дівчина.
- Дійсно солонувата, ніби в морі. – підтвердив Мишко. Він підстрибував на одній нозі, намагаючись витрясти краплини води з вуха, а другою ногою, влучити в штанину.
Василько, знову покликав:
- Ну ж бо, хутчій! Ми тебе чекаємо. Миколко, стрибай!
Та хлопець ніяк не міг розрахувати свою стрибучість. Він декілька разів розбігався, але в останню мить зупинявся біля самого краю шумної води.
- Лови ліхтарика, присвітиш, а то мені не видно куди скакати!
- Як же я впіймаю в темноті?!
- Чекай, а камінець!
Хлопець дістав із кишені чарівний камінець. Навколо розлилося голубе сяйво і в підземеллі стало світло як удень.
- Тю, дурний, а чого ж ти зразу ним не світив?!
- Я й забув про нього, з ляку!
Хлопці перегукувалися через потік.
- Може краще камінця кинь!
- Він же тобі руки попече, та ще впустиш у воду! Тримай ліхтар!
Василько підстрибнув, впіймавши на льоту вимкнений ліхтарик. Коли Миколка заховав свого світляка назад до кишені, навколо стало зразу ж темно, як у льоху. Василько увімкнув ліхтарика й направив прямо на Миколку.
- Та в очі ж не світи!
- Вибач!
Василько навів промінь на, оповиті шумовинням, камені посеред бурхливої води. Світло яке йшло від ліхтаря було настільки тьмяним у порівнянні з тим, від камінця, що Миколка довго не міг призвичаїтись до нього.
- Стрибай уже, чого ти там баришся!
Миколка все ще вагався. І тут він почув, що позаду, в підземеллі загуло, відлуння тяжких кроків. Вони були настільки гучні, що перекривали шум води. Миколка лячно озирнувся: по тунелю, майже під самим його склепінням, на нього летіли дві світлі, зелені цятки.
- Що там у тебе?! Стрибай скільки можна!
Василько втомився балансувати над краєм стримини, простягаючи руку другу.
- Тікайте!!! Воно женеться за нами! – Пролунав розпачливий крик Миколки. Волосся на голові у Василька стало дибки від цього крику. З тунелю світили, схожі на фари автомобіля, два зелених ліхтарі. Хлопець стояв, остовпівши. За мить, увесь тунель, по ту сторону річки, був заповнений великим звіром. Миколка позадкував і впав у воду. Стрімкий потік підхопив і поніс хлопця в отвір, що чорнів у стіні.
Розділ 24. Неочікувана зустріч
- Тікаймо! – злякано закричала Надійка.
Діти щодуху дременули, тільки ноги залопотіли по мокрій бруківці. Василько оглянувся - болотне страховисько заревіло й шубовснуло у воду, слідом за Миколкою.
Від страшного реву хлопці піддали бігу. Вони неслися, нажахані страшним переслідувачем, та Надійка стала відставати.
- Чекайте, а Миколка де? – Перший отямився від переляку Мишко.
- Він упав у воду. Я бачив, як страховисько пірнуло за ним, – розпачливо вимовив Василько.
Надійка розплакалась:
- Я додому хочу! Мені страшно! Е-е-е!
Вона хлипала, розтираючи по лиці сльози рукавами Василькової сорочки.
- Не плач, ми зараз виберемося й покличемо людей, щоб врятувати Миколку. - Василько втішав дівчинку, а сам потайки витирав сльози.
- Я повернуся, може ще вдасться допомогти Миколці. – Мишко повернув, щоб бігти назад, та Василько вхопив його за руку.
- Йому ми вже не допоможемо. Спробуємо, хоча б врятувати Надійку, - тихенько, щоб не почула дівчина, прошепотів він другу.
- Може ти й правий. – Мишка стиснуло десь в грудях і він відійшов у бік, сльози самі потекли по щоках хлопця.
- Уперед, ми повинні вибратися із цього проклятого підземелля! – вимовив тремтячим голосом Василько.
Вони взялись за руки й попрямували в безкінечний морок тунелю. Чим далі вони йшли, просуватися ставало дедалі важче, давалась в знаки втома й потрясіння від перенесеного. В кожному перед очами стояв рудоволосий, усміхнений, веснянкуватий Миколка, ніхто не хотів вірити, що хлопця вже немає. Василька душив клубок десь у горлі, він тихенько схлипував. Ніхто не розмовляв, усіх гнітило пережите.
А підземний хід, здавалося, не мав кінця. Василько ліхтариком освітлював слизьке вологе каміння тунелю попереду себе. Щоб відволіктися від тяжких роздумів, він став роздивлятися стелю підземелля. Хлопець, став помічати, що тунель розширився, у стелі з’явились прорізи, які піднімались нагору, а в стінах помітив невеликі ніші.