Примари Пустомитського болота

- Я, теж щось почув. Біжімо! – вигукнув Віктор.

Він зірвався із місця і дуже швидко понісся вперед, якось вже дуже швидко, як здалося Максиму, проте дільничний намагався не відставати. Онищенко розстібнув кобуру й вихопив табельну зброю. Він летів по підземеллю з усіх ніг, та все ж ніяк не міг наздогнати помічника. Бігти доводилось в напівтемряві, бо світло від факела в руках Віктора, мерехтіло десь далеко попереду. Максим спотикався об каміння, що лежало повсюдно під ногами, певне, вимите зі стін грунтовими водами. Скоро дільничний геть відстав, а коли Віктор зник за згином тунелю, він залишився в цілковитій темряві.

-  Вікторе, зачекай! – гукнув, не стишуючи кроку. Та з пітьми – тиша. Зупинився прислухався. І раптом, з того кінця донісся страшний гуркіт, гуркіт від падаючого каміння.

Разом із звуковою хвилею, в груди вдарив страшний здогад.

- Вікторе-е-е, Вікторе! Ні-і-і!!! – в розпачі кричав Максим, пробираючись навпомацки вперед. Відповіді не було. Дільничного душили сльози, він схлипував, та продовжував іти, поки не вперся в завал із каміння. Дороги вперед не було. Максим став гарячково розкидати слизькі кам’яні брили. Він ще надіявся відкопати друга, та за кілька хвилин зрозумів марність своїх зусиль. Камені були тяжкі, мокрі, покриті слизом, їх неможливо було зрушити.

-  «Може він устиг проскочити»,  -  тішив себе подумки міліціонер. -  Спробую зробити прохід піл стелею» - Він добрався до самого верху і став скочувати тяжкі валуни в низ. Каміння падало з гуркотом, помноженим пусткою підземелля. Позаду, ніби луною, віддало тяжким громом. Максим завмер. Невже знову обвал? Страх і розпач льодяними лещатами стиснув груди. В надії знайти дорогу назад, дільничний пройшов метрів десять і знову наштовхнувся на завал. Сталося найгірше, кам’яний мішок зав’язався. Максима охопив такий  відчай, що йому хотілося рвати на собі волосся.  Всі залишки його мужності кудись зникли - міліціонер сидів і плакав. Тільки тепер Максим подумав, що заздрить Віктору, його якщо і присипало то зразу ж, а він похований живцем і тут глибоко під землею мусить помирати страшною смертю. Скільки йому залишилося, коли його тут знайдуть і чи знайдуть взагалі? Безвихідь була страшна. Максим навіть зняв пістолета із запобіжника, приклав до скроні та згадав, що кулі холості. І тут йому пригадалося, як малим потрапив у подібну халепу: вони з хлопцями грались в хованки і Максимко заховався до відчиненого льоху, а дядько Дмитро, помітивши відчинені двері, зачинив на ляду. Як же злякався тоді малий Максимко. Він кричав, плакав, бив до крові кулачками в тяжкі двері. Та де там - ніхто його не чув. Хлопець уже посинів із холоду і втратив хоч якусь надію вибратися, поки до нього із продуху, що був під стелею не війнуло свіжим повітрям. Тоді він змайстрував із ящиків собі підставку і видряпався вузьким лазом на поверхню. Як плакав тоді Максимко вткнувшись головою в мамин поділ і як  бідкався на себе і дивувався дядько Дмитро – в продух могла пролізти тільки хлопчикова голова. Як він звідки видряпався, для дядька була загадка.