Примари Пустомитського болота

- Навряд. Вони своїми зеленими лапами і кнопок не налапають.

– А, може, знову ті сопливі пацани? Я їх на шматки розірву! – Враз змінився і аж засичав від злоби Зуб, кинувшись нишпорити по залу.

 Він увесь час послизався, мало не падаючи на блискучу підлогу. Адмірал зняв із запобіжника зброю й накульгуючи, пішов у інший бік.

 Василько все чув і зрозумів - залишитися тут непоміченим за колоною, просто неможливо. Він і так, ледь не попав на очі харцизнику Зубу, коли той ховався від Адмірала.  Якби автомобіль не привернув його уваги, вони б неодмінно зіштовхнулися. За хвилину-другу бандити його знайдуть, а що буде далі - хлопець чув зі слів Шефа. Було б добре перебігти до іншого тунелю, та в них зброя й він може не встигнути. Хлопець розумів, бандити на цей раз, живим його не залишать. Василько окинув залу поглядом, ніде ні найменшого прихистку. Колони відполіровані, стіни просто дзеркальні. І тут його осінило. Поки парочка громил заглядала попід стінами за кожну колону, Василько пірнув під машину й скрутився калачем за колесом.

 А в просторій, світлій залі лютували двоє здоровенних дядьків.

 - Може тут нікого й не було?

 - Шеф не помилився, тут хтось був, не привид же піднімав слухавку.

 - Ти ж бачив, я все обдивився - немає тут де заховатися.

- Кожен сантиметр обшукай, може якусь мишачу нірку знайдеш!

 Вони, чортихаючись, знову стали обшукувати залу.

- Шукай, шукай Зубе! Вони тут, не вспіли так швидко звідси втекти. Не на машині ж вони?.. 

 І тут, до Адмірала дійшло. Він зупинив погляд на авто, потім стрімко попрямував через весь зал прямісінько до Джипа. Адмірал задоволено блиснув вставним зубом і по змовницькому підморгнув Зубу. Той хвилину напружував мозкові клітини, намагаючись збагнути, що від нього хочуть. Лише коли Адмірал помахав рукою, він підійшов до «Джипа». Адмірал показав очима під низ, а сам, з не властивою йому легкістю, застрибнув до машини, повернув ключ і натиснув на акселератор. Джип заскавчав колесами й зірвався з місця.

 Василько залишився лежати незахищеним посеред підлоги. Та все ж хлопець і тут виявився більш вправним за Зуба. Поки той, розгублено, витріщався на хлопця, Василько, сполоханим зайцем зірвався з місця, понісся до стіни й сховався за колону.

- Я так і знав! Знову це жабеня! Йому кранти! – Зуб із лютим риком кинувся слідом за ним.

Адмірал загальмував, вискочив на поліровану підлогу, прицілився й вистрілив навздогін хлопцю. І тут почалось щось неймовірне. Куля обігнала Василька й влучила у відполіровану  колону, далі в стіну. Потім зрикошетила й зафурчала біля самого вуха Зуба. Той упав долілиць. Куля продовжувала свій незвичайний політ, викрешуючи іскри  зі стін, не залишаючи жодних подряпин. Уже й Адмірал лежав на підлозі, закривши голову руками, а куля все посвистувала, ніби набридлива муха, роблячи неймовірні траєкторії.  Кінець-кінцем їй набрид цей танок і вона знесилена, сплюснута, впала прямо на лисину переляканому Адміралу. Той тільки зойкнув і зомлів, бандюзі здалося, що куля пробила йому череп.