Примари Пустомитського болота
- Автор: Тибель Василь
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Примари Пустомитського болота». Краткое содержание книги:
Здається, сплановано все і планеті не минути катастрофи, але інколи долю людства змінюють діти. Чи зможуть двоє школярів уникнути смертельної загрози, яку несуть в собі жорстокі змовники? Чи вдасться Миколці і Васильку разом із товаришами змінити долю планети? А почалося все із розритої могили міфічного царя…
Автор — лауреат премії ім. Миколи Лукаша; дворазовий дипломант і лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова» в номінації проза.
- Гляньте, під ногами сухо, хоча зі стін і далі збігає вода, а повітря, майже, не смердить болотом! Мабуть, якийсь досвідчений інженер будував цю підземку.
- Краще б, твій інженер, вихід звідси збудував, - перебив Василька, втомлений Мишко. Надійка ледве пленталась, тримаючись за руку хлопця.
- Що це? Я, здається, чую голоси. - Василько зупинився й завмер. – Може, це нас шукають?
- Тобі не здалось, я теж почув. Може, в нас галюніки починаються?
- Та ні. Я знов виразно почув і світло в тому кінці мерехтить. - Василько вимкнув для певності свого ліхтаря. На протилежному кінці тунелю, дійсно, колихалося бліде ледь помітне світло.
- Біжимо, нас шукають! Ми тут, ми тут! – Надійка, ніби на крилах, полетіла вперед. Хлопці побігли за нею. Тільки-но діти вибігли за згин тунелю, вони потрапили під світло сліпучого смолоскипа.
Перед ними стояв громило з торбою, набитою украденим із монастиря добром. Адмірал тримав у руці смолоскипа, освітлюючи дорогу. Діти зупинилися, втікати було пізно. Бандити теж були спантеличені; тут зустріти будь-кого, а тим більше дітей, вони аж ніяк не сподівалися. Німа сцена тривала лічені секунди.
- Диви-но, Зубе, ми їх шукали в селі, замало в ментуру не втрапили, а вони голубчики прямо нам у лапки. У-тю-тю! – Покрутив пальчиком біля самого лиця білявого хлопця Адмірал.
- Я цього білобрового, зразу впізнав. На цей раз ти від нас не втечеш. Де камінь? – просичав Зуб.
Василько й Мишко зблідли, Надійка позадкувала до стіни.
- Що ти з ними панькаєшся, хапай! – Адмірал підштовхнув Зуба, той опустив торбу на землю і розтопирив руки. Мишко хотів проскочити між ніг здоровила, та той ухопив його за комір сорочки. Хлопець брикався, намагаючись вкусити громила за руку. Василька Адмірал притиснув до липкої кам’яної стіни підземелля.
- Віддай камінця, а то розчавлю як жабу! Я тебе добре запам’ятав. Ти поцупив його на болоті! Признавайся, Професор тобі віддав торбину?
Він тримав у одній руці смолоскип іншою притискав Василька, та верткий хлопець зразу зметикував і, нахилившись вправо різко присів, від чого бандит втратив рівновагу й спотикнувся. Цього Василькові було й треба. Він, жилаво викрутився з-під руки й ногою щосили вдарив по руці, що тримала смолоскип. Вогняний факел вилетів із руки бандита, зробив сальто й, упавши під мокру стіну, зашипів і потух. У підземеллі наступив морок. Надійка хлипала десь під стіною.
- Мерщій сюди! – Шарпонув її за руку Василько. Вони притиснулися до стіни й відбігли трохи в бік. У цілковитій темряві було чути тільки лайку Адмірала, він щоразу, наосліп, вдарявсь головою об кам’яні виступи. Потім несамовито заревів Зуб.
- Вкусив, вкусив! Сученя!
Мимо Василька простукотіли кеди.
- Сюди, сюди, Мишко! - прошепотів Василько. Діти завмерли, принишкли у ніші. Навколо них із розпростертими руками, сиплючи прокляття й обмацуючи стіни, сновигали, як сліпі кроти, двоє бандитів.
- Я їх постріляю, подушу! – Адмірал шаленів.
- Мені боляче пальця вкусив. - жалівся Зуб. – Ой, голова! Не могли камені краще покласти. У мене вже вся макітра в гулях.
- Вони десь тут зачаїлися, не могли втекти далеко. Мацай стіни руками, Зубе. Ой! Хай тобі грець. Знову гуля.
Бандити, поволі відходили в сторону, від завмерлих дітей, які боялись навіть дихати. Вони обнялися й ніби злилися зі стіною. Громили стукали головами, уже метрів за десять у стороні. До дітей долітала лайка, після кожної набитої гулі. Васильку відлягло, бандити йшли в інший бік.
Раптом Надійка рвучко звелася, несамовито верескнула й побігла прямо в темряву.
- Куди, ти? Стій! – Спробував затримати дівчинку Василько, та де там, тільки залопотіло по тунелю.
Хлопець, не дивлячись на небезпеку, увімкнув ліхтаря й побіг слідом. Позаду хекав Мишко. Адмірал із Зубом помітили дітей і кинулись навздогін. Хоч як не старалися бандити, та діти були спритніші. Скоро кульгавий Адмірал зовсім відстав. Тільки Зуб біг, майже, за спинами втікачів.
- Пригнись, бовдуре, я їх підстрелю! – Адмірал дістав зброю. У темряві блиснуло й пролунав постріл. Куля, дзенькаючи й викрешуючи іскри об кам’яні стіни, просвистіла над вухами втікачів.
- Пригнися, бо тебе підстрелю! – Гарчав захеканий Адмірал. - Бовдуре, це я до тебе!..
Зуб тільки тепер зрозумів, що це його так кличуть і повернувся до Адмірала, щоб щось відповісти, але підступний камінь зачепив йому ногу. Здоровань перечепився й зарив носом. Шум від падіння громили розчинився в пістолетному пострілі. Але світло попереду вже давно погасло й Адмірал стріляв у темряву.