Примари Пустомитського болота
- Автор: Тибель Василь
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Примари Пустомитського болота». Краткое содержание книги:
Здається, сплановано все і планеті не минути катастрофи, але інколи долю людства змінюють діти. Чи зможуть двоє школярів уникнути смертельної загрози, яку несуть в собі жорстокі змовники? Чи вдасться Миколці і Васильку разом із товаришами змінити долю планети? А почалося все із розритої могили міфічного царя…
Автор — лауреат премії ім. Миколи Лукаша; дворазовий дипломант і лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова» в номінації проза.
- Казимиро Аделаїдівно..? – тільки й змогла вимовити здивована Оля.
Завідувачка архівом злорадно вишкірилася й занесла руку, щоб нанести смертельний удар. Та отець Терентій, що вже оговтався від удару, перехватив руку бандитки. Двобій знову відновився, але оглушена чорна нападниця вирішила покинути поле бою, тим більше, що вона отримала свій трофей. Жінка перестрибнула через тернівник і побігла до лісу.
- Ти жива, дочко? – Нахилився над Олею монах.
- Чому вона хотіла нас убити? Це ж завідувачка архівом, з міста. Ніколи не думала, що вона володіє карате.
- Ти, не помітила в неї на передпліччі татуювання? Це - чорна ящірка.
- Невже Казимира Аделаїдівна, з ордену?
- Боюсь, що так.
- Вона, зірвала у вас із шиї пластинку.
Терентій у розпачі схопився за груди.
- О, лихо! Іншу вона забрала із саркофагу. Тепер вона з’єднає дві пластинки й отримає код, а коли ще й знайде камінь «Царя саламандр,» то твоя Казимира Аделаїдівна заволодіє такою зброєю, про яку жодні генерали у світі й не мріяли. У рукописах пишуть, що цією зброєю саламандри руйнували небесні тіла, які загрожували нашій планеті.
- Що ж нам робити?
- Ти повинна цьому завадити. Я вже не зможу тобі допомогти, вона поламала мені ребра.
Монах зблід і опустився на землю.
- Що ж я, сама можу зробити, отче?
- Не дай їй заволодіти «Каменем!» «Алмаз Великого Царя» повинен повернутися Білим саламандрам. Я знаю де знаходиться та страшна зброя – «Джерело». Вона, за островом, на Пустомитському болоті. Ось карта. – Він подав їй згорнутий трубкою сувій. - Дочко, ти повинна її зупинити!
- Як же, Ви?
- Про мене не турбуйся, усі ми в руках Господніх. Якщо Господь вирішить, то ми ще зустрінемося. Мені приємно було з тобою спілкуватися, - Монах, на мить, втратив свідомість. – Іди, не дай, цій скаженій, скалічити життя іншим.
Заплакана Оля вкрила Терентія своєю курткою.
- Я повернусь й заберу вас! – Дівчина витерла рукавом сльози й побігла в напрямку, куди зникла чорна нінзя.
Розділ 26. Підземна галерея
Василько, біг спотикаючись у цілковитій темряві. Ліхтаря він випустив ще при перших пострілах. Біля нього нікого не було, Надійку хлопець бачив лише хвилину тому. Він чув, як дівчинка неслася попереду, а потім - ніби провалилася. Не чути було й Мишка. Десь далеко позаду, у чорних нетрях тунелю, вовтузилися бандити. Навздогін, луною, неслися їх страшні прокльони. Василько трохи стишив біг і став пересуватися вздовж стіни з витягнутими вперед руками, промацуючи собі дорогу. Раптом, він відшукав у стіні тунелю бічний хід. Василько, не вагаючись звернув туди. Відгалуження тунелю ішло у глиб. Хлопець, по інерції, звалився туди й побіг вниз. Холод і страх проник до самих його кісток і, навіть, швидкий біг не зігрівав. Нахил тунелю ніс Василька, як кулю що котиться із гори, він тільки механічно переставляв ноги. Скільки так біг Василько? Може сто метрів, може кілометр, він не орієнтувався та й зупинитися вже не міг - ноги самі несли. Проте йому здалося, (чи то очі звикли до темряви), що попереду морок уже не такий суцільний. Василько вже розрізняв обриси стін. Пробігши ще трохи, хлопець помітив попереду легке світло, ніби сіріючий ранок.
- «Невже вихід?» – промайнуло в голові.
Крутий спуск закінчився й підземна дорога вирівнялася - Василько стишив біг, а згодом і зупинився. Він став прислухатися. У душі жевріла надія, що до нього долинуть кроки друзів. Та навколо цілковита тиша. Хай, що буде, та він вибереться звідси, а потім викличе рятівників, щоб врятувати Надійку і Мишка. Про Миколку хлопець намагався не думати.
Йому було самотньо й страшно. Сльози, мимоволі, виступили на очах, та Василько мужньо змахнув їх рукавом і рушив на світло. Тунель поволі розширявся, стіни стали гладенькими й зовсім сухими. Дихалось легко, а повітря значно прогрілося. Василько йшов упевнено. Скоро в підземеллі стало видно, як днем, але очікуваного виходу все не було. Тунель, просто, був наповнений світлом, та звідки воно лилося, хлопець не міг збагнути. Ніде він не помітив жодної лампочки. Світло йшло рівномірно зі стін, з підлоги, зі стелі. Стіни підземелля й сама долівка були настільки гладенькі, що Василько бачив своє віддзеркалення. Це було схоже на якийсь чудернацький, дивний світ. Василько навіть на мить забув, що він у підземеллі.