Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

— Чому ж?

— Тому, що я тобі подобаюся, — нагадав їй. — Ще пам'ятаєш? А ще тому, що завтра всиплю перцю Гаральдові, як ти й просила.

— Твоя правда, — сказала вона, і мене знову почало трусити. Лоррейн принесла з мого ліжка ковдру, накинула мені на плечі та подала вино.

Поки я пив, вона присіла коло мене, схиливши голову на моє рамено. Я обійняв її за плечі. За вікном по-диявольськи завив вітер, і одночасно з тим виттям по шибках часто-часто затарабанив дощ. На мить мені здалося, що у віконницю хтось стукає. Лоррейн тихесенько заскиглила.

— Не подобається мені це! — поскаржилася вона.

— Мені теж. Замкни двері на засув, бо вони тільки на гачку.

Поки жінка замикала двері, я розвернув наші крісла передом до єдиного вікна. Потім дістав з-під ліжка Ґрейсвандір, витягнув його з піхов і загасив у кімнаті світло, залишивши тільки свічку на столі праворуч.

Опісля знову сів, поклавши меч собі на коліна.

— Що ти надумав? — запитала Лоррейн, сідаючи ліворуч од мене.

— Буду чекати, — сказав я.

— На що?

— Там у пітьмі хтось лазить, але хто це, не знаю.

Жінка здригнулась і підсунулася ще ближче до мене.

— Знаєш, тобі, мабуть, краще піти, — порадив я.

— Розумію це, — сказала вона, — але мені страшно виходити звідси. Якщо буду тут, ти ж захистиш мене, правда?

Я непевно хитнув головою.

— Не знаю, чи й себе зможу оборонити...

Вона торкнула мій Ґрейсвандір.

— Який розкішний меч! Скільки живу, такого не бачила.

— Цей меч — єдиний у всьому світі, — сказав я.

Найменший мій порух озивався дивовижною грою барв на блискучому лезі. То воно здавалося залитим нелюдською помаранчевою кров'ю, то відливало білим, наче перший сніг або жіночі перса. Лезо змінювалося щоразу, коли мене пронизував моторошний холодок.

Я згадував недавню спробу контакту і намагався зрозуміти, як Лоррейн удалося побачити те, що залишилося невидимим мені. Вона настільки точно описала батькове обличчя, що про якийсь випадковий збіг не могло бути й мови.

— Ти не така, як усі... — зауважив я.

Жінка мовчала, поки свічка не кліпнула разів чотири-п'ять, тоді сказала:

— Є в мене невеличкий дар: бачу те, чого не помічають інші. Щоправда, у моєї матері це виходило краще. А бабуся, кажуть, узагалі була чаклункою. Мені до них обох далеко. Щось я, звичайно, вмію, але дуже мало. Крім того, вже багато років не користувалася цим даром. Від нього маю більше клопоту, ніж користі.

Вона знову змовкла, і я уточнив:

— Наприклад?

— Свого чоловіка привернула чарами, — пояснила жінка, — і бачиш, чим це обернулося для мене. Але якби я цього не зробила, то була б така нещасна... Я хотіла мати гарну дочку — а накликала це... — Лоррейн затнулася, і я зрозумів, що її душать сльози.

— Що накликала? Нічого не розумію...

— Я вважала, ти знаєш, — прохлипала вона.

— Ні, боюся, що таки не знаю.

— Та дівчинка, яку знайшли мертвою у чарівному колі, вона — моя дочка. Я була переконана, що тобі це відомо...

— Співчуваю, Лоррейн, щиро співчуваю...

— Як я хочу спекатися свого дару!.. Не користуюся ним уже купу часу. Але він не дає мені спокою. Через нього бачу всілякі віщі сни і знамення, одначе вони стосуються щоразу того, над чим я не владна. Тож бажаю втратити цей дар, хай він труїть життя комусь іншому, а не мені!

— Але цього якраз і не станеться. Боюся, Лоррейн, що ви з тим даром нерозлучні до скону.

— Чому ти так вважаєш?

— Колись мені частенько зустрічалися такі люди, як ти. А ти що подумала?

— У тебе теж є щось подібне, так?

— Так.

— Ага, то ти відчуваєш, що надворі хтось є, еге ж?

— Так.

— І я відчуваю. А що воно там робить, знаєш?

— Шукає мене.

— Я теж відчуваю це. Навіщо ти йому?

— Хтозна, може, хоче помірятися зі мною силою. Воно знає, де я. І не може не цікавитися мною, знаючи, що я — на боці Ґанелона...

— Це козлорогий?

— Не знаю. Хоча, навряд.

— Чому?

— Дивись: якщо він хоче мене знищити, з його боку не дуже розумно вдатися до пошуку тут, у ворожому лігві, де я маю підтримку. Гадаю, це хтось із його прислужників. І, напевне, мій батько хотів... Ні, не знаю. Якщо цей прислужник знайде мене і вивідає моє ім'я, то знатиме, з якого боку підійти сюди. Коли йому вдасться вбити мене, для них це буде величезним плюсом. Якщо ж я вб'ю його, то козлорогий матиме уявлення, якою силою я володію. В будь-якому разі він на крок випереджає мене. То який йому сенс ризикувати головою і рогами, якщо у цьому акті нашої вистави такого можна спокійно уникнути?

Свічка спалювала час хвилина за хвилиною, а ми сиділи й чекали в огорнутій пітьмою спальні.

— Знайде тебе і вивідає твоє ім'я... — задумливо повторила Лоррейн. — Що все це означає? Що воно зробить із твоїм ім'ям?

— Відкриє його козлорогому, — пояснив я.

— Ти вважаєш, що воно звідкись знає тебе? — запитала Лоррейн.

— Можливо, що так, — сказав я.

Лоррейн відсунулася подалі від мене.

— Не бійся, я нічого тобі не зроблю, — мовив я.

— Боюся, бо таки зробиш... — відповіла вона. — Я знаю! Але хочу тебе! Чому я тебе хочу?